— Агов, проповіднику!
Пітер обернувся в кріслі. Двоє чорношкірих чоловіків, що сиділи за одним столиком, згорнули свою книжку, вирішивши, що на сьогодні читання досить. Один із них тримав у руці загорнений у фольгу предмет завбільшки з тенісний м’ячик, демонстративно його обертаючи. Щойно чорношкірому вдалося привернути Пітерову увагу, він кинув предмет через залу. Пітер зловив його легко, без жодного натяку на незграбність. Йому завжди чудово вдавалося приймати подачі. Обидва незнайомці здійняли кулаки в дружньому жесті, вітаючи таку вдалу спробу. Пітер, розгорнувши фольгу, знайшов усередині шмат чорничного мафіна.
— Дякую! — Завдяки акустиці зали голос його лунав незвично, змагаючись із голосом радіоведучого, що знову взявся оповідати про Петсі Клайн.
На цьому етапі історії Петсі вже загинула в авіакатастрофі.
«...після продажу будинку особисті речі її було занехаяно. Люди, що навіть не уявляли, яким скарбом володіють, передавали цей запис із рук до рук, доки він не опинився в комірці якогось ювеліра, де й пролежав декілька років. Лишень уявіть собі, любі друзі! Ці божественні звуки, які ви щойно чули, спали, змотані в коток простої магнітної плівки, зачинені в темній комірчині, щоб, можливо, ніколи більше не побачити сонячного світла. Та складемо ж вічну подяку ювелірові, який врешті отямився й уклав угоду з „Ем-Сі-Ей Рекордз“[8]...»
Чорничний мафій виявився смачнючим, однією з найкращих страв, які Пітер будь-коли куштував. А понад те, як же солодко було відчувати, що він тут не на цілковито ворожій території!
— Ласкаво просимо до раю, проповіднику! — гукнув один із його хлібодавців, і всі, за винятком азіата, що спав, засміялися.
Пітер обернувся до них і променисто всміхнувся:
— Ну, все справді виглядає куди краще, ніж кілька хвилин тому.
— Уперед і вгору, проповіднику! Це вважай що аміківське гасло.
— Отже, — сказав Пітер, — як вам тут, хлопці?
Чорношкірий чоловік, що кинув було мафій, замислився, серйозно обмірковуючи запитання:
— Нормально. Як і всюди.
— Погода крута, — втрутився його товариш.
— Він має на увазі, що погода добра, тепла.
— А це круто, старий, ось про це я й кажу.
— Знаєте, а я ще й надворі не був, — мовив Пітер.
— О, сходи обов’язково, — сказав перший чоловік, мовби припускаючи можливість того, що Пітер вирішить усе своє перебування на Оазі провести в номері. — Варто глянути, доки ще не розвиднілося.
Пітер підвівся.
— Так я, мабуть, і зроблю. Де тут... е-е... найближчий вихід?
Буфетник указав йому довгим кістлявим пальцем на освітлений пластиковий знак, на якому великими літерами було написано: «ПРИЄМНО ПРОВЕСТИ ЧАС!», а нижче дрібнішим Шрифтом: «ЇЖТЕ Й ПИЙТЕ ВІДПОВІДАЛЬНО. ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО ВИТРАТИ НА БУТИЛЬОВАНУ ВОДУ, ГАЗОВАНІ НАПОЇ, ТІСТЕЧКА, СОЛОДОЩІ Й ПРОДУКТИ З ЖОВТИМИ НАЛІПКАМИ НЕ КОМПЕНСУЮТЬСЯ. ЇХ БУДЕ ВИРАХУВАНО З ВАШОЇ ПЛАТНІ».
— Дякую за підказку, — сказав Пітер, виходячи. — І за мафій!
— Усього найкращого, друже!
Останнє, що він почув, — це голос Петсі Клайн, цього разу в зірковому дуеті, записаному завдяки дивам сучасних технологій через десятиліття після її смерті.
Вийшовши крізь розсувні двері, Пітер ступив у атмосферу Оази і, всупереч своїм побоюванням, не помер одразу; його не засмоктало в безповітряну коловерть, і він не зсохся, як кусник сала на пательні. Натомість його огорнув вологий вітерець, що вирував, теплувато-лагідний на дотик, наче пара, яка, однак, не забивала дихання. Пітер попрямував у темряву, шлях йому освітлювали хіба що кілька далеких ліхтарів. Хай там як, у понурих околицях аміківського аеропорту дивитися було не багато на що, лише мокрий чорний асфальт, скільки сягало око. Але ж Пітер хотів вийти надвір, от він і гуляє тепер надворі.
Небо було темним, темно-аквамариновим. Аквамари-и-и-иновим, як сказав би Бі-Джи. Видно було лише кілька десятків зірок, значно менше, ніж Пітер звик бачити. Кожна з них, одначе, сяяла яскраво, без жодного мерехтіння, з блідо-зеленою короною довкола себе. Місяця не було.
Дощ уже припинився, але, здавалося, повітря складається здебільшого з води. Якби Пітер заплющив очі, то цілком міг би уявити, що бреде крізь теплу водойму. Повітря плескотіло по щоках, лоскотало вуха, текло по губах і руках. Воно просякало крізь одяг, легенько повівало за коміром сорочки й повзло далі донизу, по хребту. Лопатки й груди Пітера ставали вологими, а манжети приставали до зап’ястків. Було так тепло — скоріше дуже тепло, але не спекотно, — що шкіру Пітерові вже поколювало потом, а його всього охопило інтимне відчуття — він відчував кожну волосинку в пахвах, промежину біля паху, знав форму кожного пальця своїх ніг у вологому взутті.