Пітер одягнувся зовсім неправильно. Ті хлопці з АМІК у своїх просторих арабських одежинах добре знали, як одягатися, еге ж? Треба буде взяти з них приклад якомога швидше.
Прогулюючись, він намагався збагнути, які ж незвичні явища відбувалися всередині нього, а які були зовнішньою дійсністю. Серце билося трохи швидше, ніж зазвичай; Пітер поклав це на збудження. Ішов він трохи хитким кроком, немовби під дією алкоголю. Мабуть, гадав він, це все просто наслідки «стрибка», часозсуву й загального виснаження. Ноги, здавалося, підстрибували щокроку, неначе асфальт був гумований. Пітер став навколішки й постукав по поверхні кісточками пальців. Вона була твердою, непіддатливою. Хай із чого її було зроблено — либонь, якась комбінація місцевого ґрунту й завезених хімічних сполук — щільність її була, як у звичайного асфальту. Пітер підвівся, і це вдалося йому, можливо, навіть легше, ніж мало би. Мовби легенький стрибок на батуті. Але цей ефект урівноважувався водянистою щільністю повітря. Пітер підняв руку й долонею тицьнув уперед, перевіряючи опір. Опору не було, однак повітря завирувало довкола зап’ястка, підійнялося, лоскочучи, по передпліччю. Пітер не визначився, чи йому це сподобалося, чи стало лячно. Він звик не відчувати повітря довкола себе. Тут же воно було присутнє, і присутність ця була такою відчутною, що чоловіка охопила спокуса впасти й вірити, що повітря просто зупинить його, як подушка. Звісно, не зупинить. Але воно терлося об Пітерову шкіру, воно наче обіцяло: зупиню.
Чоловік глибоко вдихнув, намагаючись розсмакувати повітря. На відчуття воно нічим не відрізнялося від звичайного. Із аміківських брошур Пітер знав, що це майже та сама суміш азоту й кисню, якою він дихав усе життя, лише трохи менше вуглекислого газу, трохи більше озону і ще дрібка кількох елементів, яких не було в повітрі на Землі. У брошурах нічого не йшлося про вологість, але клімат на Оазі там було описано як «тропічний», тож, можливо, це малося на увазі само собою.
Щось лоскотнуло Пітерове ліве вухо, і він мимоволі тернув по ньому рукою. Щось хлипке, як розмочені кукурудзяні пластівці чи гниле листя, просякло крізь пальці, але впало додолу, перш ніж він устиг підвести руку до очей, щоб роздивитися. Пальці було перемащено якоюсь липкою рідиною. Кров’ю? Та ні, якщо й кров’ю, то не його. Вона була зелена, як шпинат.
Пітер обернувся й поглянув на будівлю, з якої вийшов. Вона була неймовірно потворною, як і всі архітектурні споруди, зведені не ревними вірянами чи божевільними диваками. Єдине, що рятувало недоладну будову, — це прозоре вікно їдальні, що світилося в темряві, наче екран телевізора. Хоча Пітер відійшов уже доволі далеко, він досі міг розрізнити буфет і стелаж із журналами, і навіть, як йому видалося, бачив азіата, що далі спав, розвалившись у кріслі. Здаля це все здавалося торговельним апаратом із виставленим у ньому скромним асортиментом товарів. Яскрава коробочка в безкрайньому морі дивного повітря, а над нею трильйони миль пітьми.
Таких відчуттів Пітер зазнавав і раніше, на планеті, що була його домівкою. Блукаючи без сну занедбаними вуличками британських містечок о другій чи третій ночі, він опинявся за кілька годин до світанку то на автобусній зупинці в Стокпорті, то в гнітючих переходах торгової галереї в Редінґу, то серед порожніх яток ринку в Кемдені — і саме тоді, саме там його вражало розуміння того, якою незначною є людина зі своїми душевними стражданнями. Люди та їхні оселі — лише дрібні-дрібні порошинки на поверхні планети, наче невидимі цяточки бактерій на апельсині, а слабкі вогники шашличних і супермаркетів ніяк не могли зауважити безмежного простору, що над ними. Якби не Бог, несила було б знести всемогутній тиск порожнечі. Та коли Бог із тобою, це вже зовсім інша річ.
Пітер обернувся знову вперед і пішов далі. Він мав непевну надію, що десь далі порожній асфальт аеропорту таки скінчиться і, дійшовши до його краю, чоловік таки ступить на землю Оази, справжньої Оази.
Його джинсівка ставала тяжкою від вологи, а фланелева сорочка набрякла потом. Джинси кумедно шерехтіли щокроку, коли мокрі холоші з грубої бавовняної тканини черкали одна об одну. Пояс починав муляти стегна; між сідницями побіг струмочок поту. Пітер спинився, щоб підтягнути штани й витерти обличчя. Він притис пальці до вух, намагаючись позбутися легенького свисту, що, як він гадав, ішов із носових пазух. Але звук линув не зсередини. Усе довкола було сповнене шелестом. Безмовним шамотінням листя, що шелестить на вітрі, дарма що ніде не було видно жодної рослинності. Немовби повітряні течії, подібно до течій морських, не могли плинути безгучно, а мусили шумувати й шипіти, як морські хвилі.