Звісно, Пітер звикне з часом. Звикають же люди, що живуть біля залізниці чи й поблизу самого океану. Минає час, і ти просто більше не зауважуєш гулу.
Він простував далі, опираючись пориву скинути зі себе весь одяг і залишити на землі, щоб підібрати, коли повертатиметься. Асфальт тягнувся без кінця-краю. Для чого ж АМІК весь цей незабудований простір? Можливо, вони планують розширити житлові корпуси, чи обладнати корти для гри в сквош, або побудувати торговий центр? У рекламних брошурах було зазначено, що Оаза «в найближчому майбутньому» «процвітатиме». Ішлося про те, звісно, що процвітатимуть приїжджі поселенці. Тубільці, процвітають вони чи ні, згадувалися нечасто, лише в тих випадках, коли аміківські брошури старанно запевняли, що без цілковитої та усвідомленої згоди місцевого населення нічого не планується і не впроваджується. АМІК перебував у «партнерських стосунках» із жителями Оази — хоча, хто вони такі, лишалося незрозумілим.
Певна річ, Пітер не міг дочекатися своєї зустрічі з ними. Зрештою, саме через них він тут.
Із кишені куртки він вийняв невеличкий фотоапарат. Підготовчі брошури, які він читав, попереджали, що фотоапарати на Оазі є «неприйнятними до практичного використання», але Пітер однаково взяв один із собою. Що означає «неприйнятними до практичного використання»? Це прихована загроза? Якісь місцеві органи влади можуть вилучити в нього фотоапарат? Що ж, на всяку справу свій час. Наразі ж він хотів клацнути кілька світлин. Для Беа. Коли він повернеться, кожне фото, яке він завдасть собі клопоту зробити, вартуватиме тисячі слів. Пітер підніс пристрій до очей і зняв похмурий асфальт, самотні будівлі, блиск їдальні. Він навіть спробував сфотографувати аквамаринове небо, але, швидко переглянувши зроблену світлину, пересвідчився, що там лише прямокутник цілковитої чорноти.
Пітер сховав фотоапарат до кишені й пішов далі. Скільки він уже йшов? Годинника чоловік мав не цифрового, з підсвіткою, а старомодного, зі стрілками, — подарунок від батька. Підніс його аж до обличчя, намагаючись повернути під таким кутом, щоб зловити світло найближчого ліхтаря. Але до такого було щонайменше метрів сто.
На Пітеровому зап’ястку, біля годинникового ремінця, щось зблиснуло. Щось живе. Комар? Ні, занадто велике як на комара. Бабка або якась істота, схожа на бабку. Крихітне тремтливе тіло завбільшки зі сірник, окутане прозорими крильцями. Він ворухнув рукою, й істота впала. Чи, може, зістрибнула, чи злетіла, чи потрапила в коловерть повітря. Хай там як, а її більше не було.
Раптом Пітер усвідомив, щодо шемрання повітря додався новий звук, механічний гул позаду нього. Перед очима з’явився автомобіль. Сталево-сірий, кулястої форми, з великими колесами й грубими вулканізованими шинами для їзди перетятою місцевістю. За тонованим склом розібрати, хто за кермом, було важко, але вгадувалися людські форми. Машина сповільнила хід і зупинилася просто біля нього. Її металевий бік опинився лише за кілька дюймів від нього. Фари її пронизали темряву в тому напрямку, в якому Пітер ішов, і він побачив паркан із колючого дроту, якого дістався б за дві-три хвилини ходу.
— Як ся маєте?
Жіночий голос із американським акцентом.
— Привіт, — відказав він.
— Дозвольте підвезти вас назад.
Це була жінка, працівник АМІК, та, що зустрічала його в аеропорту, супроводжувала до номера і сказала, що в разі потреби вона до його послуг. Жінка відчинила пасажирські дверцята й чекала, барабанячи пальцями по керму, наче по клавішах піаніно.
— Узагалі, я мав намір пройтися трохи далі, — сказав Пітер. — Може, зустріти когось із місцевих... е-е... жителів.
— Ми зробимо це після сходу сонця, — пообіцяла жінка. — Їхнє поселення миль за п’ятдесят звідси. Вам потрібна буде машина. Умієте керувати?
— Умію.
— Добре. Запит на машину подавали?
— Мабуть, ні.
— Мабуть?
— Ну... більшістю практичних питань з АМІК опікувалася моя дружина. Я не знаю, чи вони обговорювали це.