Запала мовчанка, а потім почувся добротливий сміх.
— Та сідайте вже, будь ласка, а то кондиціонер зовсім зіпсується.
Пітер застрибнув у машину й зачинив дверцята. Повітря всередині, сухе й прохолодне, миттєво нагадало йому, що він змок до рубця. Вага його тіла більше не давила на ноги, і ті чавкотіли в шкарпетках.
Жінка мала на собі білу блузу-спецівку, тонкі широкі брюки з бавовни, теж білі, і темно-коричневу хустину, вільно пов’язану на шиї. На обличчі її не було косметики, а на чолі, просто під волоссям, виднівся зморщений шрам. Волосся, тьмяно-каштанове, було дуже коротке, і її цілком можна було взяти за юного солдата, коли б не ніжні темні брови, маленькі вуха й гарненькі губи.
— Вибачте, — перепросив Пітер, — я забув ваше ім’я. Я тоді був дуже втомленим...
— Ґрейнджер, — відказала вона.
— Ґрейнджер, — повторив Пітер.
— Як бачите, ми тут між собою більше на прізвище.
— Та бачу.
— Трохи скидається на армію. Ми, однак, не завдаємо людям шкоди.
— Сподіваюся.
Жінка натисла на газ і розвернула авто назад, до комплексу будівель аеропорту. Кермуючи, вона нахилялася вперед, зосереджено нахмурюючи чоло, і, хоч у салоні світла було мало, Пітер зауважив краї контактних лінз, що по-зрадницьки виднілися на очному яблуці. Беатріс також носила лінзи — ось чому він і помітив їх.
— Ви приїхали спеціально за мною?
— Так.
— Ви стежите за кожним моїм кроком? Підраховуєте, скільки мафінів я з’їдаю за день?
Жінка не зрозуміла його останньої фрази.
— Я просто заскочила до їдальні, а один із хлопців сказав, що ви пішли на прогулянку.
— Це вас непокоїть? — Пітер намагався говорити безтурботним і приязним тоном.
— Ви щойно прибули, — відповіла Ґрейнджер, не обертаючи голови. — Нам не хотілося б, щоб ви постраждали під час першого ж виходу назовні.
— А як щодо заяви про відмову від відповідальності, яку я підписав? Тієї, в якій дванадцятьма різними способами підкреслюється, що АМІК жодним чином не є відповідальним за те, що може зі мною статися?
Цими словами, схоже, Пітер їй допік.
— Це був формальний папір, написаний юристами-параноїками, які ніколи тут не були. Я ж людина добра, я живу в цьому світі, я зустрічала вас, коли ви вийшли з корабля, і пообіцяла, що пильнуватиму вас. Це я й роблю.
— Я це ціную, — мовив Пітер.
— Мені не байдуже на людей, — провадила далі жінка. — Через це часом потрапляю в халепи.
— Мені не хотілося б, щоб ви потрапили в халепу через мене, — сказав Пітер.
Їдальня перед ними світилася моторошним сяйвом. Здавалося, в темряві просто на них несеться ще одна машина і лобове зіткнення неминуче. Пітер шкодував, що довелося повернутися так рано.
— Я сподіваюся, ви розумієте, що я не приїхав сюди сидіти й читати журнали в кафе. Я хочу знайти жителів Оази, хай де б вони не були. Можливо, я житиму разом із ними, якщо вони дозволять. Тож вам буде непросто... гм... пильнувати мене.
Жінка скерувала машину в гараж; вони приїхали.
— На всяку справу свій час.
— Я сподіваюся, що час на неї настане дуже скоро, — відказав Пітер, далі підтримуючи безтурботний тон. — Якомога скоріше. Я не хочу видатися нахабою... але буду. Коли ви зможете вивезти мене звідси?
Жінка, вимкнувши двигун, прибрала свої тендітні ноги з педалей.
— Дайте мені годину, щоб усе приготувати.
— Приготувати? Що?
— Щось поїсти. Як ви помітили, в їдальні їжу зараз не видають.
Пітер кивнув, і лоскітлива цівка поту стекла його обличчям.
— Я ніяк не можу втямити, як люди тут дають собі раду зі зміною дня й ночі, коли темно три доби поспіль. Я маю на увазі, зараз формально ніч, так?
— Так, ніч. — Вона потерла очі, обережно, щоб не змістити лінзи.
— То ви просто дозволяєте годиннику вирішувати, коли день починається, а коли закінчується?
— Авжеж. Гадаю, це не надто відрізняється від життя за Північним полярним колом. Ти підлаштовуєш свої ритми сну так, що прокидаєшся, коли прокидаються всі решта.
— А як щодо тих хлопців, які зараз в їдальні?
Жінка знизала плечима.
— Станко має бути там, бо це його нічна зміна. Щодо інших... ну, в людей трапляється безсоння. Або ж їм подобається ночувати деінде.
— А жителі Оази... е-е... тубільці? Вони сплять зараз? Я про те, чи не треба нам зачекати, доки зійде сонце?
Жінка глянула Піту в обличчя незмигним роздратованим поглядом.
— Я не маю жодної гадки, коли вони сплять. І чи вони взагалі сплять. По правді вам сказати, я не знаю про них майже нічого, хоча, мабуть, знаю більше, ніж будь-хто тут. Про них... важко щось дізнатися. Я не певна, чи вони хочуть, щоб про них щось дізналися.