Моро підвелася. Пітер зрозумів, що їхню розмову закінчено, лише коли вона знову простягла руку.
— Мені треба привести себе до ладу, — пояснила вона.
— Приємно було познайомитися з вами, Моро, — сказав Пітер.
— Взаємно, — мовила вона й вийшла.
— Добре готує дімсам, — сказав китаєць, коли жінка пішла.
— Прошу? — не зрозумів Пітер.
— Тісто на дімсам — то штука непроста, — пояснив китаєць. — Воно пісочне. Тісто. Але мусить бути тонке, інакше то не дімсам. Така-от заковика. Але Моро добре справляється. Завжди помітно, коли на кухні її зміна.
Пітер пересів у порожнє крісло біля китайця.
— Я Пітер, — сказав він.
— Вернер, — відрекомендувався китаєць. Його пухка рука стиснула Пітерову з ретельно зваженою силою. — То ви оглядали околиці?
— Поки що небагато. Я досі дуже стомлений. Нещодавно прибув сюди.
— Потрібен час, щоб призвичаїтися. Молекули мусять заспокоїтися. То коли ваша перша зміна?
— Гм... власне, я... я тут як пастор. Гадаю, доведеться виконувати свої обов’язки постійно.
Вернер кивнув, але на його обличчі промайнула тінь легкого нерозуміння, наче Пітер щойно зізнався, що підписав ненадійний контракт без належної юридичної поради.
— Божа робота — це радість і привілей, — промовив Пітер. — Мені не потрібен перепочинок від неї.
Вернер знову кивнув. Скинувши оком, Пітер зауважив, що журнал, який китаєць читав, називався «Наука пневматики та гідравліки», з кольоровим фото машинних нутрощів на обкладинці й хапким заголовком: «ЯК ЗРОБИТИ ЗУБЧАТИЙ НАСОС УНІВЕРСАЛЬНІШИМ».
— Ця робота... пастором, — сказав Вернер. — А що саме ви робитимете? День у день?
Пітер усміхнувся.
— Треба зачекати й подивитися.
— Подивитися, як стоїть справа, — підказав Вернер.
— Саме так, — погодився Пітер.
Трясовина втоми засмоктувала його знову. Пітерові здавалося, що він може знепритомніти просто в кріслі, сповзти на підлогу й розтектися калюжкою, яку потім Станко витре шваброю.
— Мушу визнати, — промовив Вернер, — я не надто багато знаю про релігію.
— А я не дуже тямлю в пневматиці й гідравліці.
— Це теж не до мене, — сказав Вернер, із зусиллям сягнувши рукою, щоб покласти журнал назад на поличку. — Я взяв цей журнал просто з цікавості, — він знову поглянув на Пітера. Щось він хотів з’ясувати. — У Китаї під правлінням однієї з династій довгий час узагалі не було релігії.
— А що це за династія? — Хтозна-чому Пітерові до голови стрельнуло слово «Токугава», але потім він зрозумів, що плутає японську та китайську історії.
— Династія Мао, — відказав Вернер. — Кепські то були часи, старий. Людей убивали направо й наліво. А потім стало вільніше. Можна було робити те, що подобається. Хочеш — вір собі в Бога. Хочеш — у Будду чи в Синто. Байдуже в що.
— А як щодо вас? Вас ніколи не цікавила якась віра?
Вернер звів очі догори й утупився в стелю.
— Читав я колись одну книженцію, грубезну. Сторінок чотириста, мабуть. Про саєнтологію. Цікаво. Пожива для розуму.
«О Беа, — подумав Пітер, — як ти мені потрібна поруч!»
— Розумієте, — провадив далі Вернер, — я багато читаю. Вивчаю слова з книжок. Збагачую словниковий запас. Щоб бути, так би мовити, готовим, якщо одного дня мені трапиться якесь малозрозуміле слово в ситуації, де воно важливе.
Саксофон наважився на виск, який міг здатися чи не хрипом, але одразу ж повернувся до приємної мелодії.
— Нині в Китаї чимало християн, — зауважив Пітер. — Мільйони.
— Ага, але від усього населення це один чи навіть піввідсотка. У дитинстві я, мабуть, жодного не зустрічав. Там це заморська Дивовижа.
Пітер глибоко вдихнув, опираючись млості. Він сподівався, що то йому лише здається, ніби мозок його ізсунувся й шукає собі нового місця всередині змащеної оболонки його черепа.
— У Китаї... для китайців сім’я дуже багато значить, еге ж?
Вернер наче посмутнів.
— Так кажуть.
— А ви так не гадаєте?
— Я виховувався у прийомній родині, в сім’ї німецького військового, що служив у Ченду. Пізніше, коли мені було чотирнадцять, вони переїхали до Сінгапуру. — Вернер замовк, а потім, щоб не залишати жодних сумнівів, додав: — Разом зі мною.
— Мабуть, дуже незвична історія для Китаю.
— Статистики я вам не наведу, але певен, що так. Дуже незвична. Добрі вони люди.
— А як вони поставилися до того, що ви тут?
— Вони померли, — не змінившись на обличчі, відказав Вернер. — Незадовго до того, як мене обрав АМІК.