До того ж «постріл» був такий простий у користуванні, що годі було уявити, аби хтось — навіть такий технофоб, як Пітер, — міг там щось переплутати. Пристрій відсилав і отримував повідомлення — та й годі. Він не показував фільмів, не видавав жодних звуків, не пропонував нічого купити, не розповідав про тяжку долю віслюків, з яких знущаються жорстокі хазяї, чи про вирубку амазонської сельви. Не надавав він можливості дізнатися погоду в Південній Англії, чи кількість християн у Китаї на цей час, чи імена й дати правління династій. Пристрій просто підтверджував, що повідомлення відіслано, а відповіді немає.
Зненацька перед Пітеровими очима промайнула — не на матовому сірому екрані «пострілу», а в голові — картина покручених уламків автомобіля на шосе, в Англії, серед ночі, залитих сліпучим світлом фар «швидких». Беа — мертва десь посеред дороги додому з Гітроу. Намистини, що розсипалися по асфальті, чорні плями крові. Місяць минув відтоді. Уже історія. Таке трапляється. Хтось вирушає у страшенно небезпечну подорож і повертається неушкодженим, а інший гине під час короткої буденної поїздки. «Господеве недолуге почуття гумору», — як описав це колись один скорботний батько (що невдовзі покинув лоно церкви). На декілька секунд страхітливе видіння Беатріс, що лежить мертва на дорозі, здалося Пітерові реальністю, і жах нудотним тремтінням пройняв його нутрощі.
Але ні. Не можна дозволити уявним страхіттям увести себе в оману. Бог ніколи не буває жорстоким. Життя може бути жорстоким, але не Бог. Усесвіт було створено небезпечним, адже нам даровано свободу волі, але, хай що б сталося, на Божу підтримку можна покластися завжди. Йому відомі можливості й обмеження всіх Його дітей. Пітер знав, що, якби з Беатріс трапилася якась біда, він не зміг би тут працювати. Його місія закінчилася б, не розпочавшись. А якщо йому і стало зрозумілим щось протягом усіх цих місяців розмірковувань і молитов, які привели його до цієї подорожі на Оазу, то це те, що Бог справді хоче, щоб Пітер був тут. Він у безпеці в Божих руках, а отже, й Беа. Вона мусила бути в безпеці.
Що ж до «пострілу», був простий спосіб перевірити, чи Пітер користується ним правильно. Він знайшов на екрані іконку АМІК — стилізоване зображення зеленого жука-скарабея — і клацнув по ній, відкривши меню. Пунктів у списку було небагато, лише три: «Технічна підтримка (ремонт)», «Адмін» і «Ґрейнждер»[9], мабуть, нашвидкуруч набрані самою Ґрейнджер. Якщо Пітер хотів більше контактів у своєму списку, додавати їх доводилося вже самому.
Він відкрив чисту сторінку для повідомлення й написав: «Шановна Ґрейнджер». Потім видалив «Шановна» і замінив на «Привіт», відтак видалив і це, залишивши тільки «Ґрейнджер», потім знову набрав «Шановна», ще раз видалив. Недоречний офіціоз або необгрунтована безцеремонність... шквал недоладних рухів, перш ніж розпочати спілкування. Наскільки ж легше було писати листи за давніх часів, коли всі, навіть менеджер банку чи податковий інспектор, були «шановними».
Привіт, Ґрейнджер.
Ви мали рацію. Я втомився. Мені треба ще трохи поспати. Вибачте за незручності.
Усього найкращого
Пітер
Він роздягнувся, хоча йому це вдалося й нелегко. Кожен предмет одягу набряк вологою, наче Пітер потрапив під зливу. Шкарпетки, наче клапті брудного листя, злазили з його ніг, що взялися зморшками. Штани й куртка міцно пристали до тіла, вперто опираючись спробам їх стягнути. Усе, що Пітер знімав із себе, важко гепало додолу. Спершу йому здалося, що одяг розлізся і частини його розлетілися по підлозі, але, придивившись, він побачив, що це були мертві комахи. Пітер підібрав пальцями одне тільце. Крила комахи втратили сріблясту прозорість і взялися червоними плямами. Ніг уже не було. Власне кажучи, коштувало чималих зусиль пізнати в цій понівеченій шкаралупі комаху: і на вигляд, і на дотик вона схожа була на подрібнені залишки цигарки-самокрутки. Чому цим створінням закортіло проїхатися на Пітерових речах? Мабуть, він убив їх самим лише тертям одягу під час руху.