Згадавши про фотоапарат, Пітер виловив його з кишені куртки. Той був слизький від вологи. Пітер увімкнув його, маючи намір переглянути світлини, які зробив на аміківській базі, і клацнути ще декілька тут, щоб показати Беа свою кімнату, промоклий одяг, можливо, якусь із цих комах. Із фотоапарата вискочила іскра, вжаливши Пітера, і вогники у приладі згасли. Чоловік тримав його на своїй руці, дивлячись, наче на пташину, чиє крихітне сердечко розірвалося з переляку. Він знав, що цю річ уже не полагодити, втім, ще жевріла якась крихта надії, що, коли почекати трохи, фотоапарат здригнеться й оживе. Ще мить тому це було невеличке розумне сховище пам’ятних миттєвостей для Беа, скарбниця образів, що стали б йому у пригоді в найближчому майбутньому, картини якого вже оселилися в Пітеровій уяві. Ось він і Беа на ліжку, пристрій блимає між ними, вона показує, він стежить за її пальцем, запитує: «Це? О, це було... А це було... А це...» Тепер раптом не стало нічого. На його долоні лежав ні до чого не придатний невеличкий шматок заліза.
Згодом Пітер усвідомив, що його гола шкіра якось дивно пахне. Це був той самий легкий запах мускатної дині, який він зауважив у питній воді. Повітря, що вирувало зовні, не вдовольнилося лише тим, що облизало й попестило його шкіру, воно ще й зробило його пахучим і змусило рясно попітніти.
Пітер занадто втомився, щоб митися, а легке тремтіння прямої лінії плінтуса попереджало, що незабаром уся кімната може знову почати рухатися, якщо він не заплющить очі й не відпочине. Чоловік звалився на ліжко й проспав цілу вічність, яка, коли він прокинувся, тривала, як виявилося, сорок із чимось хвилин.
Пітер перевірив «постріл», чи немає повідомлень. Нічого. Навіть від Ґрейнджер. Може, він справді не тямить, як користуватися цією машиною. Повідомлення, яке Пітер надіслав Ґрейнджер, не можна було вважати надійною перевіркою, адже він склав його так, що відповідь не була обов’язковою. Подумавши хвилинку, чоловік написав:
Ґрейнджер, привіт знову!
Вибачте, що турбую вас, але я не помітив ніде жодного телефону або якого іншого способу зв’язатися з кимось негайно. Це можливо?
Усього найкращого
Пітер
Чоловік помився під душем, сяк-так витерся й знову ліг до ліжка, так і не вдягнувшись. Якщо його повідомлення не дійшло до Ґрейнджер і жінка з’явиться тут за кілька хвилин, він загорнеться у простирадло й побалакає з нею крізь двері. За умови, що вона не ввійде до кімнати без стуку. Вона ж не ввійде, мабуть? Хіба можуть норми поведінки на аміківській базі відрізнятися від загальноприйнятих норм настільки? Пітер оглянув кімнату, шукаючи очима якийсь предмет, щоб підперти двері, але нічого підхожого не знайшов.
Якось, багато років тому, виконуючи складну процедуру замикання церкви (засуви, колодки, різні замки, навіть ланцюг), Пітер запропонував Беатріс запровадити «політику відчинених дверей».
— Але ж вона в нас і так є, — збентежено відказала Беа.
— Ні-ні, я маю на увазі жодних замків, узагалі. Щоб двері були відчинені для будь-кого, будь-коли. Мовиться ж у Святому Письмі: «Деякі, не відаючи, гостинно були прийняли Алголів»[10].
Вона погладила його по голові, наче дитину:
— Мій милий!
— Я серйозно.
— Наркомани теж не жартуватимуть.
— Але ж у нас тут немає наркотиків. І нічого такого, що можна було б продати заради наркотиків. — Пітер обвів рукою стіни з розвішеними на них дитячими малюнками, лавиці з їхніми зручними старими подушками, хитку кафедру, стоси пошарпаних Біблій. Ані срібних ставників, ані античних скульптур, ані коштовної оздоби там не було.
Беа зітхнула.
— Заради наркотиків продати можна все. Чи, принаймні, спробувати продати. У крайньому розпачі. — І вона глянула на нього, немов запитуючи: «Ти ж усе це знаєш, хіба ж ні?»
Справді, він усе це знав. Просто волів забути.
Попри своє тверде рішення не спати доти, доки не мине час, протягом якого Ґрейнджер могла з’явитися, якщо не отримала повідомлення, Пітер заснув. За дві години, коли він прокинувся, кімната вже не рухалася, а краєвид за вікном не змінився: самотній простір темряви, помережаної острівцями похмурого світла ліхтарів.
Чоловік зачовгав від ліжка, й нога його копнула по підлозі щось безформне: одна з його шкарпеток, висохнувши й зашкарубнувши, перетворилася з бавовняної на картонну. Пітер сів за «постріл» і взявся читати свіжу відповідь Ґрейнджер на його перевірче повідомлення зі словами «вибачте, що турбую вас», яке причепилося наприкінці листа.