Телефонним дзвінком ви потурбували б мене значно більше, — писала вона, — особливо якби я спала. Ні, телефонів тут немає. На початку АМІК намагався налагодити телефонний зв’язок, але сигналу або не було, або він був геть паршивий. Атмосфера тут не підходить, занадто щільна абощо. Тож ми відмовилися від цієї ідеї. І чудово обходимося без телефонів. Сказати по правді, у будь-якому разі телефонні розмови — це здебільшого марна витрата часу. У нас усюди є червоні кнопки для надзвичайних ситуацій (ніколи ними не користувалися!). Наші робочі графіки надруковано й роздано кожному, тож ми знаємо, де нам бути і що робити. Що ж до спілкування, ми балакаємо віч-на-віч, коли не надто зайняті. Коли ж працюємо, нам не до балачок. Якщо треба оголосити щось особливе, ми передаємо це системою гучного зв’язку. Також можна користуватися «пострілом», але ми переважно чекаємо, доки не зможемо обговорити все віч-на-віч. Тут кожен є експертом, і дискусії можуть бути перенасиченими технічними деталями, тому обговорювати й вирішувати проблему краще на місці. Розписувати все, щоб інший міг тебе зрозуміти, а потім сидіти чекати на відповідь — це справжній жах. Сподіваюся, я відповіла на ваше питання. Ґрейнджер.
Пітер усміхнувся. Одним реченням вона хутенько змила в унітаз тисячі років писемної комунікації, перед тим викинувши на смітник півтора століття телефонного зв’язку. А цей останній акорд — «Сподіваюся, я відповіла на ваше питання», — теж прегарний. Зухвало, нічого не скажеш.
Досі всміхаючись і малюючи в думках хлопчаче обличчя Ґрейнджер, Пітер перевірив, навіть особливо не сподіваючись, чи немає повідомлень від Беатріс. Довга сторінка тексту розгорнулася на екрані, а що з’явилася вона миттєво, без метушні й фанфар, то він не одразу усвідомив, що це таке. Екран заполонило словами. Пітер глянув у їхню хащу й розпізнав ім’я Джошуа. Сукупність шести літер, яка для більшості інших людей не означала нічого, увірвалася Пітерові в душу й викликала в ній до життя яскраві образи: лапки Джошуа з кумедним білим пушком між рожевими подушечками; Джошуа, вимащений у тиньку після ремонту в сусідів; Джошуа, що виконує свій смертельний номер — стрибок із холодильника на прасувальну дошку; Джошуа, що шкребеться по кухонному вікні, а його лагідного нявкання не чути за шумом машин у годину пік; Джошуа, що спить у кошику з випраною білизною; Джошуа на кухонному столі, що треться пухнастим писочком об череп’яний заварний чайник, який за призначенням ніколи й не використовувався; Джошуа, що спить у ліжку разом із ним та Беа. А потім він побачив Беа: Беа, лише наполовину вкриту жовтим пуховиком, Беа, що намагається не ворушитися, бо на її нозі спить кіт. Її ребра й перса, що проступають крізь зношену бавовняну тканину улюбленої футболки, яка була вже занадто пошарпаною, щоб надягати її на люди, але саме нормальною для ліжка. Шия Беа, довга й гладенька, за винятком двох блідих, схожих на шрами, зморщок. Рот Беа, її вуста.
«Дорогий Пітере», — починався її лист.
О, якими ж безцінними для нього були ці слова! Якби вона не написала більше нічого, йому вистачило б і цього. Він читав би знову й знову «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», «Дорогий Пітере», — не через марнославство, а тому що ці слова вона написала йому.
Дорогий Пітере!
Я пишу ці слова й плачу з полегшенням. Відтоді як я дізналася, що ти живий, я вся тремчу, мене обіймає млість, немовби я затамувала дихання на весь місяць і лише зараз змогла видихнути. Хвала Господу нашому за те, що зберіг тебе.
Як виглядає те місце, де ти зараз? Я маю на увазі не кімнату, я кажу про те, що зовні, усе, що довкола тебе. Розкажи мені, будь ласка, мені страх як кортить знати. Ти сфотографував щось?
Що ж до мене, не турбуйся! Я не постаріла на п’ятдесят років, і в мене навіть не з’явилося нових зморщок відтоді, як ти востаннє мене бачив. Лише мішки під очима від недосипу (про це — пізніше).
Насправді ж останній місяць був дуже тяжкий: я не знала, чи ти неушкодженим дістався Оази, чи ти вже мертвий, а мені ніхто нічого не повідомив. Я все тинялася довкола цього пристрою, хоча й знала, що мине ще бозна-скільки часу, доки ним зможе надійти якесь повідомлення.
І ось, коли твій лист нарешті надійшов, мене не було вдома, щоб його прочитати. Я застрягла на роботі. У мене була ранкова зміна, усе йшло добре, і я вже збиралася додому, але за п’ятнадцять третя виявилося, що нам бракує трьох працівників: Лія і Овен, зателефонувавши, сказали, що захворіли, а Сюзанна просто не з’явилася на роботі. Керівництво не надто зраділо, і мене попросили залишитися на другу зміну, що я й зробила. Об одинадцятій же вечора вгадай, що сталося? Правильно, половина працівників теж не з’явилися на роботі. Тож мене змусили лишатися ще й на третю зміну! Незаконно далі нікуди, але хіба їх це хвилює?