— А хто їх навчив?
— Не знаю, мені здається, вони просто нахапалися слів. — Ґрейнджер глянула у дзеркало заднього огляду так, наче там проносилися машини одна за одною, а Пітер своїми розмовами відволікав її від кермування. — Вам відповів би Тартальйоне. Якби був зараз із нами.
— Хто?
— Тартальйоне, він був лінгвістом. Прилетів сюди вивчати їхню мову. Мав намір укласти словник і таке інше. Але він... гм... зник.
Пітер порозмірковував над цим кілька секунд.
— Он як, — мовив він. — А з вас інформація виходить-таки невеличкими шматочками, еге ж? Треба тільки зачекати...
Грейнджер, знову роздратувавшись, зітхнула.
— Я ж уже розповідала вам більшість із цього всього під час нашої першої зустрічі, коли вела вас від корабля.
Для Пітера це була новина. Він напружив пам’ять, намагаючись пригадати, як вони йшли разом тоді, першого дня. Усі слова наче випарувалися. У пам’яті лишився тільки невиразний спогад, як жінка йде поруч.
— Пробачте мені. Я був дуже втомлений.
— Вам пробачено.
Вони їхали далі. Кілька сотень метрів попереду й трохи збоку виднівся ще один самотній вир дощу, що йшов перевертом по землі.
— Можна ми проїдемо крізь це? — попросив Пітер.
— Чому б ні.
Ґрейнджер трохи збочила, і вони розітнули веремію блискучих крапель дощу, які миттєво оточили їх, закружлявши довкола, наче різдвяні вогники.
— Як психоделічне марево, чи не так? — зауважила незворушно Ґрейнджер, умикаючи склоочисники.
— Гарно, — відказав Пітер.
Минуло ще кілька хвилин, і невиразні форми на обрії набули безпомилкових обрисів будівель. Нічого вигадливого чи незвичайного. Квадратові будинки, схожі на багатоповерхівки у Британії, — дешеве практичне житло. Не дуже схоже на діамантові шпилі фантастичного міста.
— Як вони називають себе? — запитав Пітер.
— Не маю жодної гадки, — відказала Ґрейнджер. — Либонь, якось так, що нам і не вимовити.
— А хто назвав це місце Оазою?
— Дівчинка з Оскалузи, штат Айова.
— Жартуєте?
Ґрейнджер кинула на нього збентежений погляд.
— Хіба ви не читали про це? Це ж чи не єдина річ, яку пересічна людина знає. Про цю дівчинку писали в газетах, її показували в телевізорі...
— Я не читаю газет, і в мене немає телевізора.
Тепер настала її черга перепитувати:
— Жартуєте?
Пітер усміхнувся.
— Ні, я не жартую. Одного дня я отримав повідомлення від Господа, в якому було зазначено: «Позбудься телевізора, Пітере, це величезне марнування часу». Тож я так і зробив.
Ґрейнджер похитала головою.
— Я не знаю, як вас розуміти.
— Дослівно, — сказав він. — Завжди дослівно. Та дарма, повернімося до дівчинки з... е-е...
— Оскалузи. Вона здобула перемогу в конкурсі «Назва для Нового Світу». Я така здивована, що ви не чули про це! Приходили сотні тисяч пропозицій, більшість із них неймовірно невдалі. Це було таке собі свято для телепнів. Там, де я працювала, аміківці збирали для себе найгірші назви. Щотижня у нас з’являвся новий фаворит. Урешті-решт ми самі провели між ними конкурс на назву для комори прибиральників. «Нуво Оппортунус» — чудовий був варіант. Ще «Сіон II», «Атланто». «Арнольд» — оце клас, думала я. «Сплендорамус». Гм... «Айнштайнія». Решту забула. О, так, ще одне: «Перепочинок мандрівника». І «Щойновідкритапланета». «Шийка матки». «Гендрікс». «Елвіс». Назви все надходили й надходили.
— А дівчинка?
— Гадаю, їй просто пощастило. «Оазу» запропонували, мабуть, ще сотні інших людей. Вона виграла п’ятдесят тисяч доларів. Гроші стали у пригоді її родині, бо мати саме втратила роботу, а в батька виявили якусь рідкісну хворобу.
— І який кінець у цієї історії?
— Такий, якого і слід було очікувати. Тато помер. Мама потеревенила про це все на телебаченні й спилася. А потім ЗМІ перемкнулися на щось інше, і ніхто вже не дізнається, що сталося далі.
— Ви не пам’ятаєте імені цієї дівчинки? Я хотів би помолитися за неї.
Ґрейнджер роздратовано вдарила долонями по керму й звела очі вгору.
— Ой, я вас благаю! За неї молилися мільйон американців, і це не завадило її життю піти коту під хвіст.
Пітер, не відповідаючи, дивився перед себе. Близько півхвилини вони їхали мовчки.
— Коретта, — промовила Ґрейнджер нарешті.
— Дякую вам, — сказав чоловік.
Пітер спробував уявити собі Коретту, щоб вона була для нього не просто іменем, коли він молитиметься. Будь-яке обличчя краще, ніж ніякого. Він подумав про дітей, яких знав, малюків зі своєї пастви там, удома, але всі, що спливали на думку, були або надто дорослими, або надто малими, або хлопчиками. Хай там як, пастором він нечасто мав справи з дітлашнею у своїй церкві; Беа забирала їх до іншої кімнати, де вони могли бавитися, доки Пітер читав проповідь. Не те щоб він не відчував їхньої присутності, коли молився: стіни були такі тонкі, що, коли він робив паузи між реченнями, щоб справити сильніше враження, тишу часто заповнювали сміх, чи уривки пісень, чи навіть вистрибування маленьких ніжок. Але жодної дитини він не знав добре.