— Ця Коретта, — Пітер ризикнув звернутися до Ґрейнджер, — вона чорна чи біла?
Одне дитя спало йому на пам’ять: донька їхніх нових вірян, пари зі Сомалі, пустотлива дівчинка, завжди вдягнена, як маленька Скарлетт О’Хара... як же її звати? Лулу. Премиле дівча.
— Біла, — відказала Ґрейнджер. — Білявка. А може, руда, я не пригадую. Це було давним-давно, а перевірити ніяк.
— Хіба не можна її пошукати?
Ґрейнджер закліпала очима.
— Пошукати її?
— У комп’ютері там абощо?
Ще не доказавши, Пітер усвідомив, що ляпнув дурницю. Оаза була далеко поза межею досяжності всіх інформаційних магістралей, тут не було ні Всесвітньої мережі, наповненої смаколиками цікавих дрібниць, ні старанних пошукових систем, готових знайти тобі мільйони Оскалуз і Корретт. Якщо того, про що ти хотів дізнатися, не можна було відшукати серед речей, які ти взяв із собою, — книжок, дисків, карт пам’яті, старих примірників журналу «Гідравліка», — про це можна було забути.
— Вибачте, — мовив Пітер. — У голові все переплуталося.
— Це повітря винне, — сказала Ґрейнджер. — Ненавиджу, як воно тисне. Аж у вуха віддає. Ніколи не відпускає. Інколи тобі просто кортить... — вона урвала думку, лише дмухнула вгору, здувши з чола гривку вогкого волосся. — Тут говорити про це немає сенсу. Усі звикли, для них це не проблема, вони цього і не помічають більше. Можливо, їм навіть подобається.
— А може, їм теж неприємно, але вони просто не нарікають.
Обличчя Ґрейнджер скам’яніло.
— Прийнято до відома, — промовила жінка.
Пітер застогнав подумки. Він мав би подумати про підтекст, перш ніж розтуляти рота. Що з ним було не так сьогодні? Він зазвичай був таким тактовним. Може, це повітря винне, як сказала Ґрейнджер? Чоловік завжди уявляв собі, що його мозок у безпеці, оточений звідусіль кістяною оболонкою, але, можливо, в цьому новому незвичному довкіллі непроникність порушилась і до його мозку просякли зрадницькі випари? Він витер піт із очей і спробував зосередитися на всі сто відсотків, вглядаючись по-перед себе в забруднене вітрове скло. Що ближче вони під’їжджали до свого місця призначення, то пухкішим і м’якшим ставав ґрунт. Грудки глейкої землі летіли з-під коліс, утворюючи довкола машини щось на кшталт ореола з бруду. Обриси тубільного поселення видавалися похмурими й чомусь непривітними.
Зненацька Пітер осягнув величінь свого виклику. Досі йшлося лише про нього та про його спроможність опанувати себе: пережити подорож, відновитися після «стрибка», пристосуватися до нової незвичної атмосфери, витримати шок від розлуки з дружиною. Але все було значно складніше. Хай як Пітер почувався, добре чи зле, розміри незвіданого лишалися такими самими неосяжними. Він наближався до монолітних бар’єрів чужинності, що існували, не зважаючи на нього, байдужі до того, відпочив він чи ні, був його погляд посоловілий чи уважний, гострий чи потьмарений.
Як це часто траплялося, коли Пітер потребував розради, на згадку йому прийшов сто тридцять дев’ятий псалом. Але сьогодні нагадування про Боже всевідання не втішало, посилюючи натомість його власне відчуття неспокою: «Які дорогі мені стали думки Твої, Боже, як побільшилося їх число, перелічую їх, численніші вони від піску!» Кожна-кожнісінька дрібка землі, що летіла з-під коліс машини, подібна була до істини, яку Пітерові треба було пізнати, і було цих істин так до безглуздя багато, що охопити їх йому не ставало ані часу, ані мудрості. Він не був Богом, а на те, що потрібно зробити тут, здатен, можливо, тільки Бог.
Ґрейнджер знову ввімкнула склоочисники. На мить краєвид перед очима Пітера потьмарився, але потім скло знову стало прозорим, і тубільне поселення з’явилося перед ним знову, осяяне сонцем, що сходило. Сонце все змінило.
Так, місія жахала Пітера, і він справді почувався не найкраще. Але ось він тут, на порозі зустрічі з цілковито новим гатунком людей, зустрічі, яку для нього призначив Господь. Хай що судилося Пітерові, це, безперечно, мало бути щось незабутнє і дивовижне. Усе його життя — він зрозумів це зараз, коли фасади незнаного міста, що таїли непомисленні дива, виростали перед ним, — усе його життя вело до цього.