— Він має на увазі, що не зустрічав вас раніше, — пояснила Ґрейнджер. — Інакше кажучи, він із вами вітається.
— Привіт, — сказав Пітер. — Я Пітер.
Оазянин кивнув.
— Ти Пітер. Я запам’ятаю, — він обернувся назад до Ґрейнджер. — Ти привезла ліки?
— Трохи.
— 
кільки трохи?
— Зараз покажу. — Жінка підійшла до багажника й підняла кришку. Понишпоривши серед абияк накиданих усередині речей — пляшок із водою, туалетного паперу, полотняних торбин, інструментів, відрізів брезенту, — вона вийняла звідти пластикову коробочку, не більшу за ті, в яких школярі носять свої обіди. Оазянин стежив за кожним її рухом, хоча Пітер і досі не міг зрозуміти, якими частинами свого обличчя, воно — даруйте, він! — сприймає зорові образи.
— Це все, що я змогла дістати в нашій аптеці, — промовила Ґрейнджер. — Сьогодні я не мала б нічого вам везти, це не той день, розумієте? Ми тут через інше. Але мені не хотілося приїжджати з порожніми руками. Тому це, — вона простягнула коробку, — понад норму. Подарунок.
— Ми маємо роз
арування, — сказав оазянин. — Але рівноано ми вдяні.
Запала мовчанка. Оазянин стояв і тримав свою пластикову коробку, Ґрейнджер і Пітер стояли й дивилися, як він її тримає. Промінчик сонячного світла видерся на дах машини, і той одразу ж заблискотів.
— Тож... е-е... як у вас справи? — запитала Ґрейнджер. Краплини поту мерехтіли на її бровах і щоках.
— У мене одного? — поцікавився оазянин. — и в мене і на разом? — невиразним жестом він обвів поселення позаду себе.
— У всіх вас.
Оазянин, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він промовив:
— Добре.
Знову запала мовчанка.
— Ще хтось сьогодні вийде? — запитала Ґрейнджер. — До нас, себто.
І знову оазянин довго обмірковував це питання, немовби воно було безмірно складне.
— Ні, — вирішив він. — Я ьогодні один тільки.
Він урочистим жестом указав на Ґрейнджер і Пітера, засвідчуючи, можливо, свій жаль щодо такої невідповідності — два до одного — між кількістю гостей і господарів.
— Пітера... його спеціально запросив АМІК, — сказала Ґрейнджер. — Він... християнський місіонер. Він хоче... е-е... жити з вами, — вона ніяково глянула на Пітера. — Якщо я правильно все зрозуміла.
— Авжеж, правильно, — жваво відказав Пітер.
Приблизно посередині центральної роззявини на обличчі оазянина була якась блискуча, схожа на печерицю річ. Пітер вирішив вважати це оком і подивився просто в нього, намагаючись щосили випромінювати приязність.
— Я приніс вам благу вість. Найкращу вість із тих, що їх ви будь-коли чули.
Оазянин підвів голову. Два ембріони — ні ж бо, не ембріони, його чоло й щоки, будь ласка! — взялися рум’янцем, виявивши павутину капілярів просто під шкірою. Коли оазянин знову заговорив, голос його звучав зі ще більшим астматичним присвистом, ніж раніше:
— Благу віть? Євангеліє?
На якусь секунду слова повисли в шепіткому повітрі, перш ніж дійшли до Пітера. Він не йняв своїм вухам віри. А тоді помітив, що вдягнуті в рукавички руки оазянина склалися докупи у шпилястій формі.
— Так! — закричав Пітер, а в голові йому запаморочилося з нестямної радості. — Хвала Ісусу!
Оазянин знову обернувся до Ґрейнджер. Руки в рукавичках, що стискали коробку з ліками, тремтіли.
— Ми екали довго на людину Пітера, — сказав він. — Дякуємо тобі, Ґрейнджер!
Нічого більше не пояснивши, він похапцем зник у дверному отворі. Прозорі намистини лише загойдалися за ним.
— А бодай мені! — вигукнула Ґрейнджер, розшморгуючи хустку й обтираючи нею обличчя. — Він ніколи раніше не називав мене на прізвище.
Вони чекали хвилин двадцять. Сходило сонце — скибка блискучого розпеченого апельсина — і на обрії наче надималася величезна бульбашка лави. Стіни будинків світилися, немовби всередині кожної цеглини палав огонь.
Нарешті оазянин повернувся, далі стискаючи в руках пластикову коробочку, тепер уже порожню. Він простягнув її назад Ґрейнджер, дуже повільно й обережно, відпустивши тільки тоді, коли переконався, що жінка міцно її тримає.
— Ліки закінлия ві, — промовив він. — Відій
ли вередину вдя