— Ти ба! — вигукнув Бі-Джи.
— Вони вже знають про Біблію!
— Це треба обмити, братухо! Я пригощаю.
— Я не п’ю, Бі-Джи.
Бі-Джи здійняв одну брову.
— Я про каву, братухо. Якщо хочеш чогось алкогольного, тобі треба будувати свою церкву ну дуже скоро.
— Не розумію...
— Пожертвування, братухо. Купа грошенят. Одна пляшка пива добря-я-яче вдарить по твоїх фінансах.
Бі-Джи вайлувато посунув до барної стійки. Пітер лишився наодинці з двома гладунами, які одночасно сьорбали зі своїх пластикових горнят.
— Дивно: не одну годину їхати місцевістю й не помітити найбільш вражаючу її особливість, — розмірковував уголос Пітер. — Так багато дощової води, і ні краплини з неї не збирається в озера чи якісь інші водойми... Цікаво, як оазяни дають собі раду з водою?
— Запросто, — відказав Русос. — Дощить щодня. Вони беруть стільки, скільки їм треба й коли їм треба. Як із-під крана. — Він простягнув своє горня вгору, до уявного неба.
— Насправді, — додав Муні, — якби грунт не вбирав так добре воду, отоді ми мали би проблеми. Уяви лишень, старий, які тут були б повені.
— О! — вигукнув Пітер, раптом пригадавши. — Ви чули про Мальдіви?
— Про Мальдіви? — Русос насторожено глянув на Пітера, наче побоювався, що той зараз візьметься оповідати євангельську притчу.
— Мальдіви. Купку островів у Індійському океані, — промовив Пітер. — Їх геть-чисто змило цунамі. Майже всі, хто був там, загинули.
— Не знав про це, — сказав Муні так безпристрасно, наче Пітер щойно поділився якимось уривком знань із невідомої йому галузі науки.
— Геть-чисто змило? — перепитав Русос. — Яке лихо!
Бі-Джи повернувся до столика, тримаючи в кожній руці по горнятку з кавою, що парувала.
— Дякую, — сказав Пітер, узявши своє. На ньому був жартівливий напис: «ЩОБ ПРАЦЮВАТИ ТУТ, НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО БУТИ ЛЮДИНОЮ, АЛЕ ЦЕ НЕ ЗАВАДИТЬ». На горнятку Бі-Джи написано було щось інше.
— Слухайте-но, я щойно усвідомив, — сказав Пітер. — Ці горнятка зі справжнього пластику. Я маю на увазі з... е-е... цупкого пластику. Не з пінопласту, не з одноразового...
— Нам і крім одноразових чашок вистачає, що везти через пів-Всесвіту, братухо, — відповів Бі-Джи.
— Ага, наприклад батончики «герші», — докинув Муні.
— Наприклад, християнських місіонерів, — без натяку на жарт сказав Бі-Джи.
Моя дорога Беа , — писав через годину Пітер.— Від тебе ще не було відповіді, і, можливо, мені зарано писати тобі знову. Та я не можу дочекатися, щоб розповісти тобі новину. Я щойно мав розмову з кількома аміківцями, після якої в мене БАГАТО на що розкрилися очі. Виявляється, я не перший християнський місіонер, якого присилають сюди. До мене тут уже був чоловік на ім’я Марті Курцберґ. Очевидно, баптист, попри єврейське прізвище. Тубільці радо привітали його, але потім він зник. Рік тому. Ніхто не знає, що з ним сталося. Люди, звісно, жартують, що оазяни, мабуть, його з’їли, як у тих старих мультиках, у яких голодні дикуни зв’язували й варили в казані місіонерів. Не варто їм так казати, це расизм, та я однаково відчуваю серцем, що ці люди — оазяни тобто — вони безпечні. Принаймні, для мене. Може, це й надто поквапна думка, адже досі я спілкувався лише з одним із них. Але я певен, що ти пригадуєш, як іноді нам із тобою доводилося свідкувати слово Боже в незнайомих місцях чи за незвичних обставин і раптом з’являлося відчуття, що треба брати ноги на плечі, якщо хочемо лишитися живими! Так ось, тут у мене цього відчуття немає.
Попри всі ці жарти про канібалізм, видається, що АМІК і оазяни мають цілком пристойні торговельні відносини. Це не колоніальна модель експлуатації, яка могла би тут бути. Це обмін товарами, не надто помітний, що відбувається постійно, за певними встановленими правилами. Оазяни дають нам основні продукти харчування. Ми ж, наскільки я розумію, здебільшого постачаємо їм ліки. Рослинний світ тут не дуже різноманітний, що дивно, зважаючи на кількість опадів. А те, що більшість ліків роблять із рослин, я маю підозру, позаяк можливості для виготовлення чи розроблення анальгетиків, антибіотиків тощо тут обмежені. А може, це такий лихий план АМІК: підсадити місцевих жителів на препарати. Але доки я не дізнаюся про цих людей більше, авторитетно щось стверджувати про це не беруся.
Хай там як, я сподіваюся, ти сидиш, тому що в мене є вражаюча новина, яка може збити тебе з ніг. Оазяни прагнуть єдиного (крім ліків) — Божого слова. Вони попросили АМІК надіслати їм іще одного пастора. Попросили? Ні ж бо, поставили вимогу! Як розповідають люди, з якими я щойно спілкувався, вони (оазяни) ввічливо сповістили, що їхня співпраця з АМІК залежить від цього! А ми ще з тобою думали, що АМІК проявляє фантастичну щедрість, пропонуючи мені полетіти сюди... Що ж, виявляється, це не мені роблять послугу, успіх усього проекту може залежати від мене! Якби я знав це раніше, обов’язково НАПОЛІГ би, щоб ти полетіла також. Щоправда, тоді АМІК могли би відкинути мене на користь когось більш згідливого. Вони, мабуть, мали сотні кандидатур. (Я досі не розумію, ЧОМУ Я. Але, можливо, правильніше запитувати: ЧОМУ Б НІ.)