— Отже, як добрі християни, ми маємо просто дозволити їй утекти з краденим?
— Як добрі християни, ми повинні поширювати любов Христову. Якщо робитимемо все правильно, ми створимо людей, які не захочуть чинити лихе.
— Створимо?
— Ти знаєш, що я маю на увазі. Надихнемо. Навчимо. Покажемо шлях, — вона підвела голову й поцілувала Пітера в брову. — Саме те, що ти й збираєшся робити. Під час цієї місії. Відважний мій чоловіче!
Він зашарівся, вдячно проковтнувши комплімент, як спрагле маля. Досі Пітер і не усвідомлював, як це йому було потрібно саме зараз. Величезне почуття розпирало йому груди так, що, здавалося, вони вибухнуть.
— Я — в молитовню, — промовив він. — Ти зі мною?
— Трохи пізніше. Йди перший.
Він підвівся й попрямував без вагань до каплиці. Це було єдине місце в Гітроу, Ґатвіку, аеропортах Единбурга, Дубліна й Манчестера, яке Пітер міг відшукати без жодних труднощів. Завжди то було найпотворніше, найнеохайніше приміщення в усьому комплексі — не порівняти з блискучими вуликами торгівлі. Але там була душа.
Відшукавши й цього разу молитовну кімнату, Пітер уважно переглянув почеплений на дверях розклад: ану ж він потрапив саме на причастя. Але тут воно відбувалося рідко — найближче було заплановано аж на четвер на третю годину дня. На той час він буде бозна-як далеко звідси, а для Беатріс почнуться довгі місяці самотності в ліжку, яке з нею ділитиме хіба що Джошуа.
Пітер, легенько відчинивши двері, ввійшов. Трійко мусульман, які стояли навколішки в кімнаті, не звернули на нього уваги. Вони дивилися на аркуш паперу, прикріплений до стіни, із надрукованим на комп’ютері, схожим на дорожній знак зображенням великої стрілки. Стрілка вказувала на Мекку. Мусульмани кланялися, закидаючи озаддя високо в повітря й цілуючи тканину барвистих килимків, наданих адміністрацією аеропорту. Ці троє були бездоганно одягнені: у костюмах, шитих на замовлення, із дорогими годинниками на руках. Їхні начищені туфлі з лакової шкіри було відставлено вбік, а стопи в шкарпетках аж вигиналися в дугу від завзяття, з яким вони били поклони.
Пітер кинув оком за завісу, що розділяла приміщення посередині. Як він і очікував, там була закутана в сіре жінка, також мусульманка, що творила той самий безмовний обряд. Із нею була дитина, на диво добре вихований хлопчик, одягнений як маленький лорд Фонтлерой. Він сидів коло материних ніг і, не зважаючи на її доземні поклони, читав комікси. Про Людину-павука.
Пітер підійшов до шафи, де лежали Святі Книги й брошури. Біблія (видання місії «Гедеон»), окремо Новий Заповіт і Псалтир, Коран, пошарпана книжка індонезійською мовою — мабуть, також Новий Заповіт. На нижній полиці, поряд із «Вартовою баштою» свідків Єгови та газетами «Армії спасіння», лежав оптимістично великий стос брошурок. Логотипи на них здалися Пітерові знайомими, і він нахилився, щоб роздивитися. Вони належали дуже великій американській євангелістській церкві. Їхній лондонський пастор проходив співбесіду для цієї самої місії. Власне, Пітер зустрівся з ним в аміківському передпокої, коли пастор виходив у гніві. «Збіговисько пройдисвітів», — прошипів він, прямуючи до виходу. Пітер гадав, що йому теж відмовлять, але натомість... його вибрали. Чому його, а не когось із церкви, з купою грошей і політичним впливом? Пітер досі не знав. Розгорнувши одну з брошурок, він одразу побачив звичну нісенітницю про нумерологічне значення трьох шісток, штрих-коди та Вавилонську блудницю. Можливо, справа була саме в цьому: АМІК шукав не фанатиків.
Тишу в приміщенні було перервано оголошенням із гучномовця, схожого на скойку молюска: «„Союзні авіалінії“ змушені повідомити, що рейс АВ31 до Аліканте, на жаль, досі затримується через технічні причини. Наступне оголошення буде о двадцять другій годині тридцять хвилин. Прохання до пасажирів отримати свої талони на харчування. „Союзні авіалінії“ ще раз просять вибачення за незручності».
Пітерові здалося, що він навіть почув, як зовні долинув жалібний стогін натовпу, але це, мабуть, йому тільки причулося.
Він розгорнув «Книжку відвідувачів» і, гортаючи її здоровенні, як у гросбуха, сторінки, переглядав записи, начеркані один під одним мандрівниками з усього світу. Записи ці не розчарували його. Власне, вони ніколи його не розчаровували. Лише сьогоднішні примітки зайняли три сторінки. Деякі було писано китайськими ієрогліфами, декотрі — арабським письмом, але більшість — англійською, котрісь — кульгавим почерком, деякі — ні. Тут, у цій плутанині закарлючок, був Господь, він вилився на папір чорнилом кулькових ручок і наповнювачем фломастерів.