Пітер ішов до веж десять хвилин, ішов двадцять, а ті нітрохи не наближалися. Вибрики зорової перспективи. У містах будинки й вулиці дають тобі точніше уявлення того, як близько чи далеко лежить горизонт. Посеред природної, незайманої місцевості ти не маєш жодної зачіпки. Те, що видається одну милю завдальшки, може бути на відстані кількох днів переходу.
Належить берегти сили. Треба повертатися назад, до бази. Одначе, щойно Пітер це вирішив, як помітив машину, котра їхала в напрямку від силосних веж. Це був джип, такий самісінький, як у Ґрейнджер, але коли машина під’їхала ближче, Пітер побачив, що за кермом не вона, а дебела, мужикувата жінка, та, що розмовляла з Бі-Джи в їдальні. Вона плавно зупинила авто просто біля нього й опустила вікно.
— Утікаєте з дому?
Пітер усміхнувся.
— Просто вивчаю місцевість.
Жінка зиркнула на нього.
— Вивчили?
Пітер засміявся.
— Вивчив.
Жінка мотнула головою — мовляв, залазь, що Пітер і зробив. У салоні був безлад: на задньому сидінні місця для нього не знайшлося би. Повітря було вогке — кондиціонер не працював. На відміну від Ґрейнджер, ця жінка очевидно не відчувала потреби уникати оазяного повітря. Шкіра її блищала від поту, а кінчики висвітленого волосся, що злиплися докупи, обважніло повисли.
— Час обідати, — мовила жінка.
— Здається, ми вже щойно обідали, — сказав Пітер. — Чи то був сніданок?
— Я росту, і мені треба добре харчуватися.
Жінка натякала, що цілком усвідомлює, що здоровенна, і її це турбувало найменше. Вона мала мускулясті руки й пишні, наче у справжньої матрони, перса, упаковані в бюстгальтер, контури якого вимальовувалися крізь тканину її білої футболки.
— Цікаво, що то таке? — промовив Пітер, показуючи на вежі.
Вона глянула в дзеркало заднього огляду, коли машина рушила.
— То? То бурові вишки.
— Нафтові?
— Не зовсім. Те, що вони качають, схоже на нафту.
— Але його можна переробити на пальне?
Жінка сумно зітхнула.
— Ну ось... це питання, від відповіді на яке залежать відповіді на чимало інших питань. Я маю на увазі те, що перед нами вибір. Розробляти нові двигуни, які працювали б на новому пальному, чи стрибати довкола пального, щоб пристосувати його до старих двигунів? Кілька років ми мали щодо цього багато... дискусій.
Те, як жінка вимовила слово «дискусій», вказувало, що їй не байдуже вирішення цього питання і що вона була до певної міри роздратованою.
— І хто переміг?
Вона звела очі вгору.
— Хіміки. Вони домізкували, як переробити пальне. Це ніби... змінювати форму дупи, щоб вона підійшла до стільця. Але слухай-но, хто я така, щоб сперечатися?
Вони проминули жовтий намет. Моро вже пішла, але решта четверо далі впрівали там.
— Ви тренуєтеся тут? — поцікавився Пітер.
Жінка досі не назвала йому свого імені, а запитувати зараз йому було ніяково.
— Інколи, — відказала вона. — Але моя праця фізично тяжча, ніж у інших, тож...
— Ви товаришуєте з Бі-Джи? — запитав Пітер.
Вони вже під’їжджали до бази, за кілька секунд буде все, по розмові.
— Він кумедний хлопчина, — відповіла жінка. — Його треба було назвати Бре-Бре. Ніколи не вгадаєш, що йому зараз на язик наверзеться. Цікаво з ним.
— І яка була його думка стосовно палива?
Моро чмихнула.
— Утримався! У цьому весь Бі-Джи. Це ж треба стільки м’язів, щоб бути таким слабаком! — Жінка сповільнила машину й акуратно припаркувалася в затінку головної будівлі. — Але він чудовий хлопчина, — додала вона. — Ми з ним прекрасно ладнаємо. Тут усі добре ладнають одне з одним. Ми — чудова команда.
— За винятком тих випадків, коли розбігаєтеся в поглядах.
Жінка нахилилася вперед, щоб вийняти ключ запалювання. На її передпліччі виставилося напоказ татуювання. Хоча, можливо, «напоказ» було неправильним словом, адже на шкірі виднілися залишки якогось імені, нерозбірливі й затерті пізнішим малюнком змії, що розчавлює гризуна.
— Тут краще не думати про поразку чи перемогу, пане проповіднику, — сказала жінка, відчиняючи дверцята й вивантажуючи своє дебеле тіло з машини. — Вдихни глибше й лічи до мільйона.