Дорога Беа , — написав Пітер. — Нумо готувати місіс Шенкленд до місії в Китай. За якусь годину вона кількома влучними словами наверне тисячі людей.
А якщо серйозно, події тут почали відбуватися дуже швидко, і може статися так, що якийсь час я не матиму змоги писати тобі. Можливо, навіть декілька тижнів. (Кілька тижнів для тебе — декілька днів для мене, якщо ти розумієш, про що я.) Нас чекає тяжке випробування, але я відчуваю, що Бог зі мною. Як не дивно, водночас мені видається, що АМІК використовує мене в якихось своїх, наразі невідомих мені цілях.
Мені прикро через усю цю таємничість. Так почуватися мене змушує те, що АМІК приховує інформацію про Курцберґа й ухиляється від питань про тубільців загалом.
До мого великого полегшення, я нарешті відійшов від часозсуву — чи як іще назвати цю переміну часових умов? Я певен, що ще трохи поспати мені б не завадило, і я не знаю, як упораюся зі сімдесятьма двома годинами сонячного світла, що чекають на мене, та принаймні відчуття дезорієнтації зникло. Моя сеча досі яскраво-помаранчевого кольору, але я не думаю, що це через зневоднення. Мабуть, це пов’язано з водою. Почуваюся цілком добре. Я відпочив, і тепер мені навіть важко всидіти на одному місці. Загалом, у мені все так і нуртує. Найперше, що я маю намір зробити (щойно завершу цього листа до тебе), — це спакувати речі: нехай мене везуть до поселення (офіційна його назва Сі-2, але дехто називає його Містом Потвор — просто чарівно, еге ж?) і залишають там. Кидають напризволяще, якщо хочеш. То не годиться, коли тебе возять туди-сюди, наче в захисній капсулі, щоб ти нашвидку побачився-привітався, тимчасом як аміківський водій чекає на тебе, припаркувавшись поряд і навіть не вимкнувши двигун. Навіть якби в мене була власна машина, все одно виглядало це б так, ніби я приїжджаю на відвідини і їду геть, коли мені набридне. Хіба ж так личить нести слово Боже? Якщо Господь хоче мене серед цих людей, то я мушу віддати себе на їхню волю.
Гаразд, гаразд, апостол Павло, може, й помилився, коли вирішив лишитися серед коринтян та ефесян, але ж я навряд чи можу стверджувати, ніби перебуваю серед вороже налаштованих до мене людей, адже ж ні? Поки що найворожіше ставлення, якого я зазнав, — це роздратування Северина, коли ми летіли сюди. (До речі, не зустрічав його відтоді.)
Я дуже схвильований перед своїм випробуванням, тому можу заплутатися, забувши, що оповів тобі, а що ні. Як шкода, що ти не поруч зі мною, не бачиш усього цього на власні очі! Не тому, що це позбавило б мене клопоту описувати все тобі (хоча, мушу визнати, мій брак хисту в цій галузі стає дедалі очевиднішим!), а тому, що мені тебе бракує. Прагну відчуття тих миттєвостей, які б ми проживали, дивлячись на них разом. Без тебе мої очі — наче камера спостереження без плівки, яка реєструє все довкола, секунда за секундою, а потім стирає всі зображення, замінюючи їх на нові, жодне не оцінивши належним чином.
Якби ж я міг надіслати тобі світлини чи відео! Як швидко ми звикаємо до того, чим нас забезпечують, і прагнемо БІЛЬШОГО... Пристрій, що дає мені змогу відправляти ці слова через неймовірну відстань, це справжнє диво (блюзнірське твердження?), втім я застосував його декілька разів і вже думаю: чому б не надсилати також світлини?
Пітер уп’явся очима в перламутрово-сірий екран. Посеред плазми висів текст, але, придивившись, можна було побачити своє примарне відображення: вихрувате біляве волосся, великі яскраві очі, високі вилиці. Його обличчя — чуже й знайоме водночас.
Він зрідка дивився в дзеркало. Удома зазвичай Пітер дотримувався переконання, що після того, як він помився, побрився й провів гребінцем по волоссю (просто по прямій, жодних модних зачісок), дзеркало вже ніяк не допоможе йому покращити свій вигляд. Протягом того періоду свого життя, який Пітер змарнував на випивку й наркотики, він не один ранок починав із оглядин свого відображення, оцінюючи пошкодження, завдані попередньої ночі: порізи, синці, почервонілі очі, жовтяниця по шкірі, синюшні губи. Відтоді як він виправився, потреба в цьому зникла; ніяких радикальних змін від часу останньої перевірки статися не могло. Він помічав, що волосся задовге, тільки коли воно починало лізти в очі. Тоді він прохав Беа, щоб вона його підстригла. Про глибокий шрам на переніссі він пригадував, тільки коли після любощів дружина ніжно проводила по ньому пучками пальців і щоразу стурбовано супила чоло, ніби вперше помітила цей шрам. Форма підборіддя ставала для Пітера реальною, тільки коли умощувалась у м’якій западинці її плеча. Шия його матеріалізовувалася лише під її долонею.