— Цілком згоден, — відказав Пітер.
Щойно вони герметично зачинилися в машині й рушили вперед, у дике поле, Пітер знову заговорив про спілкування.
— Ви написали моїй дружині, — сказав він.
— Так, я надіслала їй листа ввічливості. Повідомити, що ви щасливо прибули.
— Дякую. Я теж пишу їй завжди, щойно є змога.
— Це добре. — Вона дивилася на пустинну коричневу місцевість, аж до обрію.
— Ви певні, що немає жодної можливості встановити «постріл» у поселенні оазян?
— Я ж казала, у них немає електрики.
— А «постріл» не може працювати від акумулятора?
— Певно, що може. Писати на ньому можна будь-де. Можете написати цілу книжку, якщо захочете. Але щоб надіслати повідомлення, вам не досить одного пристрою, екран якого спалахує, коли його вмикаєш. Вам треба бути під’єднаним до аміківської мережі.
— А там немає... я не знаю точно, як це називається... релейна станція? Сигнальна вежа?
Слова ці ще не злетіли з його губ, а Пітер уже розумів, як безглуздо вони звучать. Місцевість, що простяглася перед ними, була голою й порожньою.
— Ні, — відказала Ґрейнджер. — У нас ніколи не було потреби в чомусь такому. Ви ж пригадуєте, спершу поселення було просто біля бази.
Пітер зітхнув і відкинув голову, міцно притиснувшись потилицею до сидіння.
— Мені бракуватиме листування з Беа, — промовив він, радше до себе.
— Ніхто ж не наполягає, щоб ви жили з цими... людьми, — нагадала йому Ґрейнджер. — Це ваш вибір.
Пітер змовчав, але невисловлене заперечення було очевидне, неначе хтось виписав його великими червоними літерами на склі перед ними: ТАКІ РЕЧІ ВИРІШУЄ ГОСПОДЬ.
— Мені подобається їздити, — за якусь хвилину додала Ґрейнджер. — За кермом я розслабляюся. Я могла б возити вас туди й назад кожні дванадцять годин, запросто.
Пітер кивнув.
— Ви мали б змогу щодня листуватися з вашою дружиною, — провадила жінка далі. — Могли б митися, їсти...
— Я певен, що ці люди не дадуть мені померти з голоду чи вкритися брудом, — промовив Пітер. — Той, що виходив нас зустріти, видався мені цілком чистим.
— Воля ваша, — сказала Ґрейнджер і натиснула на педаль газу. Машина стрибнула вперед, наче підстьобнута батогом, а з-під коліс грудками полетіла волога земля.
— Це не моя воля, — відказав чоловік. — Була б моя воля, я пристав би на вашу шляхетну пропозицію. Але я мушу зважати на те, як буде краще для цих людей.
— Бог його знає, як для них краще, — пробурмотіла жінка, а потім, усвідомивши, що сказала, нагородила Пітера широкою ніяковою усмішкою.
Тепер, коли сонце зійшло високо, краєвид уже не був різнобарвним, але зберігав стриману красу, подібну до тієї, яку мають усі безкрайні простори: чи то море, чи небо, чи пустеля. Ні гір, ні пагорбів не було, але поверхня плавно опускалася й підіймалася, побрижена візерунками, схожими на ті, які навіює вітер у пустелях. Грибуваті суцвіття — мабуть, це й були ті білоквіти — яскраво виблискували.
— Прекрасна днина сьогодні, — мовив Пітер.
— Угу, — байдуже погодилася Ґрейнджер.
Барви неба вислизали від ока, відтінки були надто тонкі, щоб уловити їх. Хмарин не було, однак час від часу клаптик повітря мерехтів і туманився на кілька секунд, перш ніж знову розчинитися у прозорості. Перші кілька разів, коли Пітер помічав це явище, він уважно видивлявся, силкуючись зрозуміти його, або, можливо, розгадати його суть. Але натомість йому лише здавалося, що очі підводять його, і він швидко навчився відводити погляд куди-інде, щойно починалося таке мерехтіння. Невторована земля, темна й волога, помережана блідим цвітом — таке видовище неабияк заспокоювало. Справжній відпочинок для очей.
Загалом Пітер, однак, мусив визнати, що йому доводилося бачити й мальовничіші краєвиди. Він очікував паморочливих пейзажів: каньйонів, огорнутих звоями туману, тропічних боліт, що кишіли б незвіданими екзотичними тваринами. Нараз йому спало на думку, що світ цей доволі прісний, якщо порівняти з його власним. Гіркота цієї думки викликала в нього приплив любові до тих людей, що живуть тут і не відають нічого кращого.
— Слухайте-но, я щойно усвідомив! — звернувся Пітер до Ґрейнджер. — Я ніде не бачив жодного звіра. Лише кілька комах.
— Ага, у нас тут фауна не надто різноманітна, так би мовити, — відповіла жінка. — Зоопарк не відкриєш.
— Це ж великий світ. Може, ми просто в тому куточку, де мало що живе.