Ґрейнджер кивнула.
— Можу заприсягтися, що, коли я приїжджаю до Сі-2, комах там більше, ніж на базі. Мають бути також пташки. Сама я жодної не бачила. А ось Тартальйоне — він постійно вештався довкола Сі-2 — казав мені, що одного разу бачив пташок. Може, йому примарилося. На самоті, у диких умовах із мозком кояться страшні речі.
— Намагатимуся тримати свій мозок у межах розумного, — пообіцяв Пітер. — Але, якщо серйозно, як ви гадаєте, що з ним сталося насправді? Із Курцберґом?
— Не маю гадки, — відказала жінка. — Обидва просто пішли в «самохід».
— А звідки ви знаєте, що вони живі?
Ґрейнджер стенула плечима.
— Вони зникли не зненацька. Це сталося поступово, чи що. Вони поверталися до бази дедалі рідше й рідше. Вони... віддалялися. Не хотіли лишатися на базі. Тартальйоне був товариським хлопчиною. Базікалом, може, але мені він подобався. Курцберґ теж поводився приязно. Військовий капелан. Усе пригадував свою жінку, розповідав мені. Він був одним із тих сентиментальних старих удівців, які ніколи не одружуються вдруге. Сорок років тому для нього було однаково що вчора. Наче його дружина ніколи й не помирала. Буцімто вона забарилася, одягаючись, і буде з хвилини на хвилину. Дещо сумно, але так романтично.
Спостерігаючи мрійливий рум’янець, що заграв на щоках Ґрейнджер, змінюючи все її обличчя, Пітер відчув напад ревнощів. Хай це й було по-дитячому, але йому закортіло, щоб ця жінка захоплювалася ним так само, як Курцберґом. Навіть більше.
— А як він вам за пастора?
— Тобто?
— Яким він був духовним наставником?
— Не знаю. Він тут був із самого початку, ще до мене. Давав... поради тим працівникам, що мали проблеми зі звиканням. Спершу тут працювали люди, для яких цей світ був чужим. Мабуть, Курцберґ намагався розмовами допомогти їм. Та марно, вони однаково вшилися звідси. Тоді АМІК почав відбирати кандидатів ретельніше, щоб зменшити втрати серед персоналу.
Мрійливий рум’янець зник, а вираз обличчя жінки знову став безпристрасним.
— Напевно, він почувався поганим духівником, — припустив Пітер.
— Таке йому на думку не спадало. Це була життєрадісна людина. І поява Тартальйоне збадьорила його ще більше. Ці двоє зійшлися дуже добре, розуміли одне одного з півслова. Вони успішно ладнали з інопланетянами, чи тубільцями, чи як ви там хочете їх називати. Досягли неабияких успіхів. Тубільці вивчали англійську, Тартальйоне вчив... те, що там він вчив.
Кілька комах зіткнулися на льоту з машиною, тільця їхні розірвало від удару. Коричнева рідина карлючками поповзла по склу.
— А потім на них щось найшло.
— Може, вони підхопили якусь хворобу?
— Не знаю. Я фармацевт, а не лікар.
— До речі... — сказав Пітер. — Ви знову везете оазянам ліки?
Ґрейнджер спохмурніла.
— Ні, ніколи було забігти в аптеку. Для таких речей потрібний дозвіл.
— Для таких речей, як морфій?
Вона глибоко вдихнула.
— Це не те, про що ви подумали.
— А я вам не казав, про що подумав.
— Ви гадаєте, що ми там роздаємо наркотики. Це не так. Ми даємо їм тільки ліки. Антибіотики, протизапальні засоби, прості анальгетики. Я переконана, що тубільці застосовують їх із правильною метою.
— Я не звинувачую вас ні в чому, — відказав Пітер. — Я просто намагаюся з’ясувати, що ці люди мають, а чого ні. Отже, лікарень вони не мають?
— Гадаю, ні. Із технологіями в них сутужно, — жінка сказала «технольоґіями», наче зумисне додаючи акценту, щоб поглузувати над вимовою іншомовного слова.
— Хочете сказати, вони на первісному щаблі розвитку?
Ґрейнджер стенула плечима.
— Гадаю, так.
Пітер відкинув голову на спинку сидіння і взявся пригадувати, що йому на цю мить відомо про свою паству. Він зустрічався лише з одним оазянином, а це за будь-якими стандартами було замалою вибіркою. Ця особа мала на собі сукню-балахон із відлогою, нібито ручної роботи. Рукавиці, черевики..? Знову ж таки, робота, схоже, ручна, однак майстерна. Щоб так акуратно зшити шкіру, необхідна швейна машинка, еге ж? Або, може, просто дуже міцні пальці.
Чоловік пригадав будівлі, які бачив у поселенні. Вони були складніші за глиняні мазанки чи дольмени[28], але й високотехнологічними спорудами їх заледве чи можна було назвати. Пітер уявляв собі, як кожна цеглина виліплюється рукою, обпікається в примітивній печі й укладається на місце лише людським — чи нелюдським — зусиллям. Може, всередині їхніх осель заховано від погляду таких, як Ґрейнджер, усілякі механічні дивовижі. А може, й ні. Але одне було відомо напевне: електрики вони не мали, і «постріл» ні до чого не ввімкнеш.
28
Дольмен — доісторична споруда у вигляді двох або більше величезних брил, поставлених вертикально й перекритих зверху кам’яною плитою.