Оазяни все йшли і йшли, поступаючись місцем новоприбулим, але тримаючись купи, наче одна родина. За кілька хвилин зібралася юрба зі сімдесяти-вісімдесяти душ, враховуючи й менших істот, очевидно дітей. Обличчя їхні переважно були затемнені, але то тут то там з-під каптурів прозирала білувато-рожева набрякла плоть.
Пітер здивовано дивився на них, а голова йому паморочилася від збудження.
Передній оазянин обернувся до своїх людей, високо здійняв руки й подав знак.
— 
у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у... — заспівали вони, високо, мелодійно й чисто.
Голосний звук линув у повітрі п’ять, десять секунд без упину, на нескінченному спільному видиху, і тривав так довго, що Пітер сприйняв його як абстрактний звук, не пов’язаний ні з мовою, ні з мелодією. Але ось він сполучився з приголосним, який теж годі було розпізнати — і тон змінився.
— ...до-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ова-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а
ка-а-а-а-а-а-а-а-а-а, 
о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о зна-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-айла-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а ме-е-е-е-е-е-е-е-е-ене-е-е-е-е-е-е-е у-у-у-у-у-у-у-у прі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ірві-і-і-і-і-і-і-і зла-а-а-а-а-а-а-а-а...[31]
Підкорюючись енергійному жесту рукою переднього оазянина, всі нараз замовкли й глибоко-глибоко вдихнули — сімдесят душ зітхнули водночас. Пітер упав навколішки, лише зараз упізнавши цей церковний славень: гімн зашкарублого євангелізму, прототип несмаку «Армії спасіння», втілення усього, що Пітер зневажав, коли був юним гультяєм, який винюхував доріжки «спіду» на засцяних кришках унітазів; усього, що він відкидав як дурість, коли прокидався в калюжі захололого блювотиння; усього, що він вважав жалюгідним, коли крав гроші у повій з їхніх сумочок; усього, з чого він насміхався, як із нічого не вартої марниці, коли сам він лише даремно псував повітря. «До ніг Ісуса привела, життя нове дала».
Диригент змахнув рукою. Хор заспівав знову.
II
На Землі
10
Найщасливіший день у моєму житті
Пітер висів у сітці між небом і землею, а тіло його обліпили сині комахи. Вони не живилися ним, лише використовували як місце свого перебування. Досить було Пітерові потягнутися чи кашлянути, як жучки злітали з нього чи зістрибували кудись, а потім знову поверталися. Він не заперечував. Вони не лоскотали його. Сиділи собі спокійно.
Пітер не спав уже кілька годин, поклавши голову на випростану руку й дивлячись на обрій. Сходило сонце. Закінчувалася довга ніч, його п’ята ніч, яку він провів серед оазян.
Хоча, якщо бути точним, зараз оазян поблизу не було. Пітер лежав сам-один у гамаку, який він влаштував собі, натягнувши сітку між двома опорними стовпами його церкви. Його майбутньої церкви. Чотири стіни, чотири внутрішні стовпи, без даху. Всередині також нічого, окрім деякого знаряддя, мотузок, складених кільцями, цебер із будівельним розчином і масляних жарівень. Жарівні вже захололи й лише зблискували у світанкових променях. Вони не слугували для жодної релігійної мети — аж ніяк; натомість виконували суто практичну функцію: протягом тривалого періоду темряви, коли починався кожен робочий «день», їх запалювали, щоб освітлювати процес будівництва, і гасили, коли останній оазянин ішов додому, а «оте
ь Пітер» лаштувався відпочивати.
Його паства працювала сумлінно, щоб якомога швидше побудувати святиню, але зараз їх не було тут, разом із Пітером, поки що не було. Вони, мабуть, ще спали у себе вдома. Оазяни швидко втомлювалися і через це спали подовгу. Вони працювали годину-дві, а потім, була ця робота важкою чи ні, йшли додому і якийсь час відпочивали в ліжку.
Пітер потягнувся у своєму гамаку, пригадав собі, як виглядають ці ліжка, і зрадів, що зараз не лежить в одному з них. Вони нагадували старовинні ванни, вирізьблені з якогось цупкого, щільного моху, легкого, як бальсове дерево. Ці ванни було встелено схожим на вату матеріалом, що сповивав людину, яка вмощувалася туди, м’яким, пухнастим коконом.
Триста годин тому, коли величезне піднесення першого дня минулося і Пітер знемагав від утоми, йому запропонували таке ліжко. Із пошани до гостинності господарів він погодився, і йому побажали за їхніми звичаями довгого й доброго спочинку. Але Пітерові заснути не вдалося.
31
«Чудова ласка» (англ. «Amazing Grace») — відомий християнський гімн, написаний англійським проповідником і поетом Джоном Ньютоном (1725—1807). Перекладач невідомий.