Зважаючи на все це, наразі він із оазянами непогано ладнав.
Пітер перекотився на живіт і крізь комірки сітки поглянув униз, на землю. Його сандалії стояли рівно одна біля одної на гладенькій бетонній підлозі просто під ним. Оазянський розчин заледве потребував шпарування; він розтікався майже сам собою, а, висихаючи, поверхня ставала атласною, на дотик схожою не так на бетон, як на нелаковану деревину. Зчеплення з підлогою вистачало саме для того, щоб м’які шкіряні черевики оазян не ковзали по ній.
Біля Пітерових сандалій лежало одне з небагатьох знарядь праці, якими користувалися на будівництві: велика ложка, завбільшки з... як би це описати Беа? Завбільшки з невеликий заступ? Із велосипедний насос? Із поліційний кийок? Хай там як, вона була не з дерева й не з металу, а з якоїсь речовини, схожої на скло й міцної як сталь. Цією ложкою перемішували будівельний розчин у цебрах, щоб він не застиг швидше, ніж треба. Минулої ночі — тобто годин п’ять чи шість тому — перш ніж умоститися спати у своєму гамаці, Пітер добрячих двадцять хвилин відчищав цю ложку від розчину, відшкрябуючи його пальцями. Рештки розчину валялися довкола. Попри втому, він попрацював сумлінно. Ложкою тепер знову можна було мішати цемент. Цю роботу, як найдужчому, належало виконувати отцю Пітеру.
Він усміхнувся, подумавши про це. Раніше він ніколи не був надто сильним. У минулому житті Пітера частенько лупцювали інші п’янички, а поліціянти без проблем закидували його до витверезника. Одного разу він пошкодив собі спину, намагаючись донести Беа до ліжка. («Я затовста, я затовста!» — кричала вона, в такий спосіб тільки посилюючи його цілковиту ганьбу, коли той змушений був упустити її додолу.) Тут, із-поміж оазян, Пітер був справжнім силачем. Тут він стояв коло цебра з розчином і колотив його вміст, а слабші істоти довкола дивилися на нього захопленими очима. Сміх та й годі, звісно, утім було в цьому щось таке, що піддавало Пітеру духу.
Увесь процес будівництва був простий аж до абсурду, втім, ефективний. Цебер — звичайнісінький казан, у якому розчин розмішували руками, — ось типовий показник рівня технологічного прогресу оазян. Стіни церкви, що зводилися, не мали ніякого кістяка: ані металевих підпор, ані дерев’яного каркаса. Ромбічні цеглини просто ліпили поверх фундаменту, а потім, ряд за рядом, викладали одна на одну, скріплюючи розчином. Такий нехитрий спосіб побудови видався Пітерові нетривким.
— А що, як здійметься шквал? — запитав він Обожнювача Ісуса Номер Один.
— 
квал? — Верхня частина роззявини на обличчі Номера Один — дитячі лоби, так би мовити — злегка скривилася.
— Що, як подме дуже сильний вітер? Чи не знесе він церкви дощенту? — Пітер сильно й голосно задмухав, замахав руками, а потім жестами показав, як руйнується будівля.
Химерне обличчя Обожнювача Ісуса Номер Один скривилося ще трохи. Вираз цей міг повідомляти про здивування чи збентеження, а міг і не означати анічогісінько.
— Зв’язок не розірветь
я ніколи, — промовив він. — Зв’язок ильний, о, дуже ильний. Вітер — як...
Щоб показати, якими марними будуть потуги вітру, оазянин простягнув руку і провів нею по Пітеровому волоссю, лише злегка його скуйовдивши.
Запевнення це було таке саме по-дитячому простосерде, як і власне метод будівництва церкви, але Пітер вирішив довіритися вмінню оазян. Їхнє поселення, хоч і не вражало архітектурними витворами, однак здавалося цілком непохитним. До того ж треба було визнати, що розчин, яким скріплювалися між собою цеглини, був навдивовижу міцний. Щойно нанесений, він виглядав як кленовий сироп, але за годину був уже твердий, як бурштин, і з’єднував цеглини намертво.
Церкву будували без риштувань і без драбин; не використовували нічого, зробленого з дерева чи металу. Натомість на висоту діставалися у надзвичайно громіздкий і водночас пречудесно практичний спосіб. Велетенські блоки, витесані із затвердлого моху — того самого матеріалу, з якого оазяни виготовляли свої ліжка, — складалися східцями і приставлялися зовні до стін будівлі. Кожна сходинка була завширшки метри два й заввишки стільки, скільки треба; у міру того, як муровання підіймалося над землею, приставлялися нові щаблі. За кілька останніх днів сходи виросли й зараз мали висоту у два Пітерові зрости, але, попри весь їхній огром, було очевидно, що вони тимчасові, що це будівельне приладдя, яке до головної конструкції належить не більше, ніж належала б драбина. Ці сходи навіть були пересувними. Якщо налягти всім разом, то, нехай і з великими зусиллями, їх можна було посунути вбік. Кілька разів Пітер допомагав пересувати таку сходину, і хоч напевне визначити, скільки вона важила, не міг через те, що штовхали її всі разом, вона здалася йому не тяжчою, ніж, скажімо, холодильник.