Пітерові руки більше не тремтіли. Йому було даровано розуміння. Це не був сад Гетсиманський, він прямував не на Голгофу — його очікувала велика пригода. Його обрано з-поміж тисяч інших, щоб здійснити місіонерський чин, важливішого за який не було відтоді, як апостоли вирушили завойовувати Рим силою любові. І Пітер докладе всіх своїх зусиль.
Беатріс не було там, де він її залишив. На декілька секунд він подумав, що вона занепала духом і втекла з термінала, аби не прощатися. Він відчув, як сум огорнув його. Але потім помітив її трохи далі, ближче до кіоску, де продавали каву й пиріжки. Беа сиділа навкарачки на підлозі, а обличчя її було сховане за волоссям, що вільно спадало донизу. Перед нею присіла, також навкарачки, дитина — опецькувате хлоп’я, чиї гумовані в поясі штанцята надималися над невдало прихованим підгузком.
— Дивись-но! У мене... десять пальців! — казала вона малюкові. — А в тебе скільки пальчиків? Теж десять?
Опецьок сунув свої рученята Беа, майже торкнувшись її. Вона вдала про око, ніби рахує, а потім вигукнула:
— Сто! Ой ні, таки десять!
Хлопчик засміявся. Старша дитина, дівчинка, соромливо стояла позаду, смоктала кісточки пальців і все позирала на матір, але та не дивилась ані на своїх дітей, ані на Беатріс, зосередивши всю увагу на якомусь ручному пристрої.
— О, привіт! — побачивши Пітера, промовила Беатріс.
Вона відкинула волосся й заправила його за вуха.
— Познайомся, це Джейсон, а це Джемма. Вони летять до Аліканте.
— Сподіваюся, що летимо, — відгукнулася мати стомленим голосом.
Пристрій тихо пискнув, визначивши рівень глюкози у крові жінки.
— Ці люди чекають тут із другої, — пояснила Беатріс. — Вони виснажені до краю.
— Щоб я ще колись... — пробурмотіла жінка, шукаючи у своїй подорожній валізці ін’єкцію інсуліну. — А бодай мені! Вони беруть твої гроші, а потім їм на все начхати.
— Джоанно, це мій чоловік, Пітер. Пітере, це Джоанна.
Жінка кивнула, вітаючись, але, занадто поглинута своїми негараздами, вона не була спроможна розмовляти ні про що інше.
— У рекламній брошурі все виглядає дешевше від дірки з бублика, — гірко зауважила вона, — але доводиться доплачувати своїми нервами.
— О, Джоанно, не треба так! — заходилася розраджувати її Беатріс. — Ви чудово відпочинете. Нічого страшного насправді ж не сталося. Подумайте лишень: якби за розкладом літак відлітав на вісім годин пізніше, ви робили б те саме, що й зараз — чекали, лишень удома.
— Оцим двом час бути в ліжку, — пробурчала жінка, оголюючи складку шкіри на животі й устромлюючи в неї голку.
Джейсон і Джемма, запалившись праведною образою на твердження, що, виявляється, уся біда в тому, що вони недоспали, а не в тому, що їм не приділяють належної уваги, вже, здавалося, ладні були видати нову порцію гнівної істерики. Беатріс знову опустилася навкарачки.
— По-моєму, я загубила свої ноги, — сказала вона, короткозоро вглядаючись у підлогу. — Куди ж вони поділися?
— Осьо вони! — закричав маленький Джейсон, коли вона обернулася до нього спиною.
— Де вони? Де? — завертілася Беа на місці.
— Дякувати Богу, — сказала Джоанна, — іде Фредді з їжею.
До них, вайлувато переступаючи, наближався заклопотаного вигляду чоловік без підборіддя, у вітрівці кольору вівсянки. У кожній руці він стискав по кілька паперових пакетів.
— Найбільше у світі шахрайство! — виголосив він. — Тебе змушують стояти зі своїми нещасними талонами по два фунти чи щось таке. Як у черзі по допомогу безробітним. Кажу вам, якщо за наступні півгодини ці бісові негідники не...
— Фредді, — безжурним голосом промовила Беатріс, — це мій чоловік, Пітер.
Він поклав свої пакунки й потис Пітерові руку.
— Ваша дружина, Пітере, — справжній ангел. Вона завжди так жалує безпритульних і бездоглядних?
— Ми... ми обоє вважаємо, що варто бути приязними, — відповів Пітер. — Це не коштує нічого, а натомість робить життя значно цікавішим.
— А коли ми побачимо море? — запитала Джемма й позіхнула.
— Завтра, коли ти прокинешся, — відказала їй мати.
— А ця мила пані буде там?
— Ні, вона летить до Америки.
Беатріс жестом підохотила дівчинку сісти їй на коліна. Хлопченя уже спало, розтягнувшись на брезентовому наплічнику, напханому так, що аж тріщав по швах.
— Ви трішки переплутали, — мовила Беатріс. — Летить мій чоловік, а не я.
— А ви лишаєтеся вдома з дітьми, еге ж?