ні.
— Але... гм... — Пітер заповзявся вивідати бодай щось про те, як ставляться до присутності АМІК ті оазяни, що не є Обожнювачами Ісуса. — Кожен із вас працює, щоб виготовляти їжу, чи не так? Обожнювачі Ісуса та... гм... решта. Ви всі працюєте разом.
— Багато рук — мен
е роботи.
— Авжеж. Звісно. Але хіба немає серед вас таких, хто каже: «А чому ми маємо це робити? Нехай люди з АМІК вирощують їжу собі самі!»
— У
і знають — ліки потрібні.
Пітер порозмірковував над цим якусь хвилю.
— Отже, ви всі... гм... ви всі вживаєте ліки?
— Ні. Тільки дехто. Дехто з небагатьох. лава Іуу, вім Обожнюваам Іуа тут ьогодні ліки не потрібні.
— А як щодо тих, хто не любить Ісуса? Вони частіше хворіють? Це запитання викликало певну незгоду, а таке серед оазян траплялося рідко. Деякі голоси начебто стверджували, що так, Необожнювачі більше схильні до хвороб. Інші ж немов переконували в іншому, буцімто хворіли всі однаково, незалежно від того, вірили чи ні. Останнє слово було надано Обожнювачу Ісуса Номер Один, який висловив те головне, що упустили всі решта.
— Вони помруть, — виголосив Номер Один. — З ліками и без, вони помруть навіки.
Аж ось, якось надто швидко, Пітерові настав час від’їжджати. Грейнджер прибула точнісінько тоді, коли й пообіцяла: за триста шістдесят вісім годин відтоді, як вони востаннє розмовляли. Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.
Грейнджер попередила його, що наступного разу приїде на більшій машині, не на джипі, а на вантажівці, придатній для перевезення провізії. Справді, до Сі-2 із-за тремтливого обрію, вкрита запоною ранкового сяйва, наближалася саме вантажівка. Мабуть, гадав Пітер, селище здавалося Ґрейнджер містом примар, тому що зовні, як завжди, нічого не вказувало на те, яке насичене спілкуванням життя вирує всередині. На думку оазян, єдиним завданням вулиці було довести від одного будинку до іншого, а не збирати постійно юрби людей.
Вантажівка зупинилася біля будинку зі зображенням зірки. Вантажівка? Радше автофургон, що цілком міг би ганяти вуличками англійського містечка, розвозячи хліб чи молоко. Логотип АМІК на його боці був малий і непомітний, татуювання якесь, а не хвалькувата фірмова символіка. Аміківці-квітникарі. Аміківці — торговці рибою. На потужну мегакорпорацію нічого не вказувало.
Пітер розмішував біля церкви будівельний розчин, коли над’їхала машина Ґрейнджер. Він помітив її з відстані кількох сотень метрів. Оазяни, які весь час були зосереджені на своїй роботі, до того ж мали слабкий зір (стосовно слуху Пітер не був певен), транспорту не помітили. Цікаво, якби Пітер удав, що також не помітив і далі працював тут разом зі своєю паствою? Чи Ґрейнджер зрештою вибралася б із вантажівки й пішла б до них? Чи поїхала б на машині просто сюди, на місце будівництва церкви? Чи їй увірвався б терпець і вона поїхала б геть?
Чоловік знав, що змушувати Ґрейнджер чекати неввічливо з його боку, навіть якось по-дитячому, але йому хотілося, щоб вона видобулася зі свого металевого панцира й поспілкувалася як належить із людьми, яких вона й «людьми» відмовлялася називати і від яких у неї «мурахи по тілу бігають». Насправді ж нічого страшного чи огидного в них не було. Якщо досить довго дивитися на обличчя оазян, їхні риси припиняли викликати відразу, а безока роззявина ставала нічим не гіршою за людські ніс чи брову. Прикро, що Ґрейнджер цього не розуміє.
Пітер саме хотів було повідомити своїм товаришам по роботі, що змушений ненадовго їх залишити, коли помітив порух у дверному отворі будинку, позначеному зіркою. Звідти з’явився оазянин, йому, схоже, невідомий. Балахон його був мишастого кольору. Дверцята машини відчинилися, і Ґрейнджер вийшла, сяючи білістю одягу.
Пітер обернувся, щоб оголосити оазянам новину, але в цьому вже не було потреби: його друзі, помітивши прибуття машини, покинули роботу. Усі поклали на землю те, що тримали в руках, обережно й спокійно. Номер П’ятдесят Два — жінка, на нічим не підкріплену думку Пітера, — підіймаючись сходами з цеглиною в руках, зупинилася саме посередині. Вона глянула на цеглу, потім звела погляд на стіну, де тягучий будівельний розчин невдовзі мав застигнути. Працювати далі чи ні — вибір для неї очевидно був нелегкий, але, повагавшись декілька секунд, вона все-таки рушила сходами донизу. Неначе вирішила, що приліплювати цеглину — завдання надто важливе, щоб виконувати його, не зосередившись на ньому сповна.