Мені тебе бракує, — писала дружина. — Ох, як мені тебе бракує! Я не знала, що буде так тяжко. Я гадала, час промайне швидко і я незчуюся, як ти вже будеш удома. Коли б мені тільки пригорнутися до тебе бодай раз, обійняти міцно-преміцно хоч на кілька хвилин, я б витримала, якби тебе знову не стало поряд. Навіть десять секунд допомогли б. Лише десять секунд, щоб обхопити тебе своїми руками. І тоді я могла би спати.
І наступного дня:
У новинах страшні, жахливі повідомлення. Я не витримую: я не можу читати, не можу дивитися. Сьогодні хотіла відпроситися з роботи додому. Усю перерву просиділа, плачучи, у вбиральні. Ти так далеко, так невимовно далеко, жоден чоловік ніколи ще не був так далеко від своєї жінки; на єдину думку про цю неосяжну відстань мені стає зле. Я не знаю, що не так зі мною. Вибач, що плачуся перед тобою. Я знаю, це не допоможе тобі виконувати роботу. Ох, як би я хотіла, щоб ти був поруч! Голубив мене. Обіймав. Цілував.
Ці слова сильно зачепили Пітера. Він хотів почути від Беа подібне, але тепер, коли отримав такого листа, то засмутився. Два тижні тому йому бракувало її тіла, і страшенно хотілося прочитати, що й вона відчуває те саме. Так, звісно, вона переконувала, що скучила за ним, що хоче його обійняти, але загалом настрій листів був діловий, заклопотаний, наче Пітерова присутність — швидше розкіш, ніж потреба. Беа здавалася такою впевненою в собі, що Пітер замислювався, чи ж він, підбурюваний своїм тестостероном, не поринув у жалюгідні саможалощі. А якщо й ні, то, може, саме так видавалося його дружині?
Щойно він опинився на своєму місці серед оазян, його невпевненість у собі зникла. Пітерові просто ніколи було розмірковувати над цим. А поклавшись на звичну для нього й Беа спільність почуттів, він припустив — якщо взагалі замислювався над цим, — що й Беа відчуває те саме, що вона далі живе собі своїм звичним життям, що її кохання до нього — наче колір її очей: нікуди не зникає, але в жодному разі не заважає жити.
Натомість, виявляється, доки він клав каміння, будуючи свою церкву, і щасливо похропував у гамаку, його дружина страждала.
Пітерові пальці зависли над клавіатурою — він вагався, чи відповідати негайно. Але ж як він відповість, коли Беа надіслала йому ще дев’ять листів, дні й години яких уже минулися для неї, але не для Пітера, який іще нічого про них не знав?
Він відкрив наступну комірку.
Дорогий Пітере!
Будь ласка, не турбуйся за мене. Я вже опанувала себе. Навіть не знаю, чого це я так розклеїлася. Може, недоспала? А може, атмосферний тиск винен — останні кілька тижнів дуже тиснуло на голову. Знаю, я писала, що в нас хороша погода, і це правда, адже надворі сонячно й тепло. Але ночі задушливі і тяжко дихається.
Кілька днів тому великий шмат Північної Кореї стерло з лиця Землі. Не ядерною бомбою і не вибухом на атомній станції, а ураганом, який назвали «Тораджи». Він прийшов із Японського моря і, «наче катана, пронизав країну» (порівняння, звісно, не я придумала). Десятки тисяч загинули, мабуть, понад мільйон лишилися без даху над головою. Спершу їхня влада заперечувала величезні масштаби руйнувань, тож ми мали хіба що супутникові знімки. Це було якесь сюрреалістичне видовище: жінка у жовтому костюмі, пошитому на замовлення, з бездоганною зачіскою і пофарбованими нігтями, стоїть перед гігантською картиною на проекторі, вказує на якісь плямки й цятки і пояснює, що вони означають. Ти розумієш, що там десь — купа понищених будинків і мертвих тіл, але в тебе перед очима тільки ці руки, гарні, доглянуті, що рухаються перед зображенням, яке здається творінням абстракціоніста.
Пізніше північнокорейський уряд дозволив Китаю і Південній Кореї надіслати рятувальників на допомогу, і звідти почало надходити справжнє відео. Пітере, я бачила те, чого воліла б ніколи не бачити. Може, саме тому я так страшенно затужила за тобою. Звісно, я кохаю тебе, я скучила за тобою, і ти мені потрібен. Але я також мушу дивитися на все це РАЗОМ із тобою або не бачити нічого цього взагалі.
Я бачила велику бетонну споруду, схожу на гігантську буду для свиней, чи як там називають ті будівлі на фермах, де тримають свиней. Її дах визирає з-під мулистої води посеред величезного озера. Ватага людей кирками намагається прорубати дах, це їм не дуже вдається. Тоді вони вибухівкою пробивають у ньому діру. З отвору огидним місивом булькотить якась каламуть. Там люди. Люди у воді. Перемішані, як... Я не хочу цього описувати. Я ніколи цього не забуду. Навіщо нам це показують? Навіщо? Ми ж нічим не можемо допомогти! Потім я бачила, як селяни замість мішків із піском використовують трупи. Я бачила рятувальників із примотаними до голови свічками, лій стікав їм по щоках. Як таке можливе у двадцять першому столітті? Я дивлюся відео високої якості, зняте мікрокамерою, захованою в когось у капелюсі чи ще де, а життя рятують методами наче з кам’яного віку!