— Добре, то ти хочеш, щоб ми це з’ясували?
— Звісно.
Вона поставила горня на стіл і вимкнула телевізор. Ми домовилися не палити в будинку, але вона закурила. Я вважав це винятковою обставиною, тому правила тимчасово діяти припинили.
— Гаразд, не все зразу. Коли я переїхала сюди, мені навіть на думку не спадало починати стосунки з тобою чи з кимось ще. Наприкінці першого курсу я почала зустрічатися з хлопцем з економічного факультету. Ми провели літо окремо; обоє повернулися додому. Відновили стосунки восени, і деякий час усе здавалося добре. Я закохалася в нього або так принаймні думала, хоча й знала, що почуття невзаємне — він був непостійний, не брав на себе жодних емоційних зобов’язань. Я підозрювала, що він зустрічається з іншими дівчатами, тому злилася на себе за те, що терплю його. Саме тоді я почала працювати на Вайдера. Спочатку як волонтер, так само, як ще зо двадцять чи тридцять інших студентів, але незабаром, коли ми взялися обговорювати його роботу, гадаю, я йому сподобалася. Я перейшла на вищий рівень. Стала його асистенткою, якщо можна так сказати. Хлопець, про якого я говорила, приревнував. Він почав стежити за мною, розпитував про стосунки з Вайдером. Декан отримав анонімного листа, у якому мене і професора звинувачували в тому, що ми коханці.
— Як звали того хлопця?
— Упевнений, що хочеш знати?
— Звісно.
— Його звати Тімоті Сандерз. Він і досі тут вчиться, у магістратурі. Пам’ятаєш, коли ми були в барі «У Роберта», на Лінкольн-стрит, одразу ж після того, як уперше зустрілися?
— Пам’ятаю.
— Він був там із дівчиною.
— Гаразд, продовжуй.
— Після того листа до декана Вайдер оскаженів. Я дуже хотіла продовжувати працювати з ним, оскільки вже була залучена в його дослідницьку програму. Йшлося про мій шанс зробити собі кар’єру в цій галузі. Я не збиралася дозволити Тімоті зруйнувати такий шанс. Я зізналася Вайдеру в певних підозрах щодо того, хто відправник того листа. Він змусив мене пообіцяти розірвати свої стосунки з Тімоті, що я й так збиралася зробити. Ми з Тімоті поговорили, і я сказала йому, що не хочу продовжувати зустрічатися з ним. Як не дивно, саме тоді, здавалося, він щиро закохався в мене. Він слідував за мною, куди б я не пішла, надсилав листи з довгими сопливими історіями, попереджаючи, що серйозно налаштований покінчити з життям, і я житиму з почуттям провини. Він надсилав мені додому і в університет квіти, випрошував зустрітися з ним хоча б на кілька хвилин. Я дотримала свого рішення і відмовилася розмовляти з ним. Вайдер запитував мене зо два рази, чи той хлопець ще присутній у моєму житті, і, здавалося, залишився задоволений, коли я сказала йому, що порвала з Тімоті назавжди, і, що б не трапилося, ніколи не зміню свою думку. Тоді Тімоті застосував іншу тактику і почав завуальовано погрожували. Здавалося, він одержимий. Якось я бачила його неподалік Вайдерового будинку, він сидів у своєму автомобілі, припаркованому під вуличним ліхтарем на розі. Через нього я переїхала сюди. На деякий час Тімоті зник, і я зустріла його знову, як уже казала, того вечора в барі. Після того він підійшов до мене в студмістечку, і я зробила помилку, погодившись випити з ним горнятко кави. Я була переконана: він змирився з тим, що все скінчилося, враховуючи те, що він припинив переслідувати мене.
— Вибач, що перебиваю, — сказав я. — Але чому ти не звернулася в поліцію?
— Я не хотіла неприємностей. Тімоті не був жорстоким. Він жодного разу не спробував вдарити мене, тому я не почувалася в якійсь фізичній небезпеці. І я сумніваюся, що поліціянти зацікавляться закоханим хлопцем, що гине за аспіранткою, допоки той не порушить закон. Але після кави разом усе почалося знову. Він сказав мені, що я все ще кохаю його і, хоча не визнаю, рано чи пізно зрозумію це. Що він був настільки засмучений, коли ми розійшлися, що тепер проходить курс терапії в Нью-Йорку. Я хвилювалася, що він може прийти сюди й улаштувати сцену, а ти розгніваєшся. Коротко кажучи, я погодилася поїхати з ним на один із сеансів, щоби продемонструвати психологу, що я людина з плоті й крові, а не плід його уяви, видумана подруга, у чому, як він підозрював, був переконаний психолог. Тому я й вирушила в Нью-Йорк. Він уже дізнався мою нову адресу. Після візиту до психолога я зустріла Дарму і провела ніч у її батьків, як уже тобі розповідала. Це все. Тімоті обіцяв ніколи не намагатися знайти мене знову.
— Чому ти не сказала мені правду? Хіба це не було б простіше?
— Бо довелося б розповісти тобі все, що я тільки-но розповіла, а я не хотіла. Цей хлопець не що інше, як тінь із мого минулого, і я хочу, щоб він там і залишався, з іншими тінями. Річарде, в усіх нас є речі, які хочеться забути, та ми нічого не можемо з цим удіяти. І речі з минулого не варто виставляти напоказ, бо іноді їхнє значення занадто складне чи надто болюче. Краще їх приховувати.