Навіть коли його там не було, Вайдер позначав свою територію, неначе кожен предмет був частиною його особистого вівтаря.
Того ранку я погодився зустріти Лору біля військового меморіалу в парку о третій пополудні, щоб ми встигли на поїзд до Нью-Йорка. О другій я замкнув двері бібліотеки й спустився, щоб приготуватися до виходу. Я ледь не зомлів, коли побачив високого хлопця — він сидів посеред вітальні. Він тримав предмет, що я миттєво ідентифікував як молоток.
Район уважався спокійним, але в ті роки газети були завжди переповнені історіями про пограбування і навіть убивства.
Хлопець, одягнений у парку, бавовняну толстовку та джинси, зупинився і подивився на мене. Моє горло пересохло, і коли я спробував заговорити, то ледь впізнав свій голос.
— Чоловіче, хто ти в біса такий?
Якусь мить він стояв непорушно, наче не знав, що відповісти. У нього були велике кругле неприродно бліде обличчя, скуйовджене волосся та кількаденна щетина на щоках.
— Я Дерек, — нарешті відповів він, наче я мав чути про нього. — Джо, я маю на увазі професора Вайдера, попросив мене відремонтувати отой ламбрекен.
Він показав своїм молотком на одне з вікон, і я помітив на підлозі ящик з інструментами.
— Як ти зайшов? — запитав я.
— У мене є ключі, — відповів він, показуючи на кавовий столик біля дивану, на якому лежала в’язка, про яку йшлося. — А ти з бібліотеки, правильно?
Я здогадався, що це той колишній пацієнт, про якого згадувала Лора та який відповідав за ремонт у будинку Вайдера.
Я поспішав, тому не затримався, щоб запитати його ще дещо, і не зателефонував Вайдеру, щоб перевірити Дерекові слова. Зустрівши Лору десь через годину, я розповів їй про зустріч, що ледь не спричинила серцевий напад.
— Того чоловіка звати Дерек Сіммонз, — сказала вона мені. — Він у професора вже декілька років. Насправді саме Вайдер піклується про нього.
Дорогою до станції Принстон Джанкшн, де ми збиралися сісти на поїзд до Нью-Йорка, Лора розповіла мені Дерекову історію.
Чотири роки тому його звинуватили у вбивстві власної дружини. Вони жили в Принстоні, були одружені п’ять років і не мали дітей. Дерек працював механіком, а його дружина Анна була офіціанткою в кав’ярні на Насса-стрит. Як пізніше заявляли сусіди та друзі сім’ї, вони ніколи не сперечалися і, здавалося, у них щасливий шлюб. Одного ранку Дерек викликав із дому швидку допомогу, сказавши оператору, що його дружина у важкому стані. Працівники швидкої знайшли її у вітальні без ознак життя, у калюжі крові, з численними колотими пораненнями в шию і груди. Помічник лікаря констатував смерть, на виклик прибули криміналісти.
Дерекова версія трагедії виявилася такою. Він повернувся додому близько сьомої вечора, зробивши покупки в крамниці неподалік. Він поїв, подивився телевізор, а потім ліг спати, знаючи, що Анна працюватиме в нічну зміну і повернеться пізно.
Прокинувся о шостій ранку, як завжди, і побачив, що в ліжку поряд із ним дружини не було. Вийшовши зі спальні, він знайшов її закривавлену на підлозі у вітальні. Він не знав, жива вона чи мертва, тому викликав швидку.
Спочатку слідчі подумали, що, можливо, чоловік говорить правду. Двері були незамкнені й ознак зламу не побачили, отже, можливо, хтось переслідував її, напавши, коли вона заходила до квартири. Можливо, злочинець усвідомив, що в будинку є ще хтось, тому втік, нічого не вкравши. (Сумочку жертви, у якій було приблизно сорок доларів готівкою, знайшли поряд з її тілом.) Слідчий визначив, що вона померла приблизно о третій ранку. У Сіммонза не було мотиву вбивати свою дружину, і він здавався спустошеним через її втрату. Дерек не мав ні боргів, ні інтрижок на стороні, не ліз у чужі справи на роботі й загалом уважався працьовитим і спокійним.
Лора дізналася всі подробиці від Вайдера, який був одним із трьох експертів, що оцінювали психічний стан Дерека після звинувачення у вбивстві дружини; його адвокат вимагав, щоб його визнали невинним через божевілля. З тієї чи іншої причини Вайдер подав цю справу як украй важливу.
Згодом детективи виявили низку речей, що виставили Дерека в дуже поганому світлі.
По-перше, Анна Сіммонз розпочала любовний зв’язок за декілька місяців до вбивства. Особу її коханця так і не встановили, — принаймні це не набуло розголосу, — але здавалося, що стосунки були серйозними, і ті двоє планували одружитися після того, як Анна подасть на розлучення. У вечір убивства Анна закінчила зміну і замкнула кафе близько десятої. Потім коханці пішли до дешевої двокімнатної квартири, яку Анна орендувала протягом двох місяців, на тій же вулиці, де сталося вбивство. Вони залишалися там до опівночі, після чого жінка замовила таксі й поїхала додому. Згідно зі свідченнями водія та інформацією, записаною на лічильнику, Анну Сіммонз висадили перед її будинком о 1:12 ночі.