— Я теж на останньому курсі. Ти дізналася те, що тебе цікавило? — запитав я. — Тобто, як саме думають чоловіки?
Уперше вона подивилася мені просто в очі.
— Не впевнена, але гадаю, я роблю успіхи. Через кілька тижнів Джон розійшовся з Ґодзиллою. Після того я не відповідала на його дзвінки, хоча він кілька місяців намагався зі мною зв’язатися. Можливо, я просто прискіплива, знаєш.
Вона допила кока-колу та поставила порожню банку на стіл. Ми продовжували спостерігати по телевізору за порятунком li’l gal із Техасу й базікали майже до півночі, попиваючи каву та час від часу виходячи надвір, у сад, щоб покурити «Марлборо», яке вона принесла зі своєї кімнати. Якоїсь миті я допоміг їй перенести всередину решту речей із багажника її старого «хюндаю», припаркованого в гаражі.
Лора була мила, з почуттям гумору і, як я зрозумів, дуже ерудована дівчина. Як і в будь-якому новоспеченому дорослому, у мені вирували гормони. Тоді в мене не було дівчини і я відчайдушно хотів сексу, але добре пам’ятаю, що спершу навіть не думав про можливість затягнути її в ліжко. Я був упевнений, що вона мала хлопця, хоча ми ніколи не говорили про це. Але мене приємно схвилювала перспектива ділити будинок із жінкою — досі я ще ніколи такого не робив. Це було так, наче раптом мені відкрився доступ до раніше заборонених таємниць.
Дійсність виявилася такою: в коледжі мені не сподобалося, і я не міг дочекатися його закінчення й від’їзду. Я народився й виріс у Брукліні, у Вільямсбурзі, недалеко від Ґранд-стрит, де будинки були набагато дешевші, ніж тепер. Мама викладала історію в середній школі в районі Бед-Стай, а тато працював фельдшером у лікарні округу Кінґз. Іншими словами, я не належав до робочого класу, але почувався таким з огляду на робочий район, у якому жив.
Я виріс без будь-яких серйозних матеріальних проблем, але водночас мої предки не могли собі дозволити багато речей, які б хотілося мати. Мене цікавили бруклінці, і я почувався як риба у воді серед цього стовпотворіння різних рас і звичаїв. У сімдесяті для міста Нью-Йорка настали важкі роки, і, пам’ятаю, народ дожився до того, що не мав нічого. Було поширене насильство.
Коли я приїхав у Принстон, то приєднався до кількох наукових товариств, став членом одного з тих відомих «клубів їжі» й зависав із самодіяльними артистами з клубу «Трикутник».
На літературному вечері гуртка з якоюсь екзотичною назвою я прочитав кілька оповідань, які написав у старших класах. Ледь відомий автор, що викладав як запрошений професор, керував гуртком, а його члени змагалися один із одним у катуванні англійської мови, складаючи безглузді вірші. Коли вони зрозуміли, що мої розповіді були у «класичному» стилі, а я живився романами Гемінґвея та Стейнбека, то почали поглядати на мене, як на дивака. У будь-якому разі через рік свій вільний час я проводив у бібліотеці чи вдома.
Студенти — здебільшого вихідці зі Східного узбережжя, з середнього класу, який у шістдесятих роках зазнав великого переляку, коли весь світ, здавалося, розвалювався, і який виховав своїх потомків у такий спосіб, щоб це безумство більше не повторилося. Шістдесяті роки мали музику, марші, «літо кохання», експерименти з наркотиками, Вудсток і протизаплідні засоби. Сімдесяті бачили закінчення кошмару у В’єтнамі й введення диско, штани-кльош і расову емансипацію. Тому в мене виникло таке відчуття, що у вісімдесятих не було нічого епічного й наше покоління не встигло на потяг. Містер Рональд Рейґан, як хитрий старий шаман, зібрав дух п’ятдесятих, щоб збити з пантелику мозок нації. Гроші зносили жертовники всіх інших богів, одного за одним, готуючись виконати свій танок перемоги, тоді як пухкі ангели у стетсонах, накручуючи свої біляві пасма волосся, виспівували гімни вільному підприємництву. Іди, Ронні, йди!
Я вважав інших студентів снобістськими конформістами, незважаючи на бунтівні пози, у які вони ставали, без сумніву, вірячи, що це вимагалося Лігою Плюща як своєрідний невловимий спомин про попередні десятиліття. Традиції відігравали значну роль у Принстоні, але для мене вони були лише облудою — час позбавив їх будь-якого сенсу.