Вона не одразу сказала мені про професора Джозефа Вайдера. Десь після Гелловіна Лора згадала в розмові, що знає його. Він був однією з найважливіших персон, що викладали в Принстонському університеті в ті роки, його вважали таким собі Прометеєм, який спустився до простих смертних, щоб поділитися з ними секретом вогню. Ми дивилися «Шоу Ларрі Кінґа», на яке запросили Вайдера, щоб поговорити про наркоманію, — троє молодих людей померли від передозування напередодні, у хатині біля міста Юджин, штат Орегон. Лора і професор були, за її словами, «хорошими друзями». На той час я вже був закоханий у неї, хоча і не підозрював цього.
Два
Наступні тижні, ймовірно, були найщасливіші в моєму житті.
Курси з психології переважно проводили у Ґрін-гол, всього в декількох хвилинах ходьби від Мак-Кош-гол та Дікінсон-гол, де я відвідував заняття з англійської, тому ми майже завжди були разом. Ми ходили в університетську бібліотеку, проходили повз Принстонський стадіон дорогою додому, зупинялися ненадовго в художньому музеї та одному з кафе неподалік чи сідали на потяг до Нью-Йорка, де дивилися такі фільми, як «Брудні танці», «Космічні яйця» та «Недоторкані».
Лора мала багато друзів, переважно — однокурсники з факультету психології. Вона познайомила мене з кількома, але вважала за краще проводити свій час зі мною. Щодо музики — у нас були різні смаки. Їй подобалася найсучасніша музика, на той час це були Лайонел Річі, Джордж Майкл та Fleetwood Mac, але стійко слухала зі мною касети та компакт-диски з альтернативним роком і джазом.
Іноді ми могли проговорити аж до світання, підбадьорюючи себе нікотином і кофеїном, а потім сонно йти на лекції після дво- чи тригодинного сну. Хоча в Лори була машина, вона рідко використовувала її, і ми обоє вважали за краще ходити пішки або їхати велосипедом. У ті вечори, коли їй не до снаги було дивитися телевізор, Лора викликала дух, який причаївся в гральній консолі «Нінтендо», і ми стріляли качок або грали рибкою Баблз у країні Клу-Клу.
Якось, коли ми впродовж кількох годин грали в ігри, вона сказала мені:
— Річарде, — вона ніколи не скорочувала моє ім’я до Річі або Дік, — ти знаєш, що ми — я про наш мозок — здебільшого не можемо відрізнити вигадку та реальність? Тому ми можемо плакати над одним фільмом і сміятися над іншим, хоча знаємо, що бачимо просто гру акторів, а історія вигадана письменником. Без цього нашого «дефекту» ми були б такі ж, як РОБи. РОБ означало Роботизований Оперативний Брат, ґаджет, винайдений японцями для самотніх підлітків. Лора мріяла купити такий пристрій, назвати його Арманд і навчити його приносити їй каву в ліжко і купувати квіти, коли вона сумувала. Та вона не знала, що я б з радістю робив усі ці речі й багато іншого для неї без будь-якого навчання.
Ти не знаєш, що таке біль, поки не отримаєш таку глибоку рану, що розумієш: попередні рани були тільки подряпинами. З настанням весни мої проблеми з адаптуванням до життя в Принстоні посилилися трагічною подією — я втратив тата.
Серцевий напад убив його майже миттєво, коли він був на роботі. Навіть негайне втручання його колег не врятувало його, тата визнали мертвим менш ніж через годину після того, як він упав у коридорі хірургії на третьому поверсі лікарні. Мій брат повідомив мені цю новину телефоном, у той час як мама дбала про дотримання формальностей.
Я заскочив у перший потяг і поїхав додому. Коли приїхав, у будинку вже було повно родичів, сусідів і друзів родини. Тата поховали на цвинтарі Евеґрін і невдовзі, на початку літа, мама вирішила переїхати до Філадельфії, забравши з собою Едді. Там жила її молодша сестра Корнелія. У наступні тижні для мене стало страшним шоком усвідомлення: все, що пов’язувало мене з дитинством, мало зникнути, і я ніколи знову не увійду в квартиру з двома спальнями, де доти минало все моє життя.
Я завжди підозрював, що мама ненавиділа Бруклін, і єдина причина, чому вона там залишилася, — тато. Завдяки своєму вихованню вона була педантичною, меланхолійною жінкою; її батько, Райнґардт Кнопф, був лютеранським пастором німецького походження. У мене залишилися неясні спогади про наші відвідини його тільки раз у рік, у день його народження. То був високий і суворий чоловік, який жив у Квінзі, у бездоганно чистому будинку з невеликим заднім двором. Глянувши навіть на крихітну грядку чи газон, у вас складалося враження, що кожна травинка ретельно зачесана. Його дружина померла під час пологів, коли народилася моя тітка, і він так ніколи й не одружився вдруге, ставлячи своїх дочок на ноги без сторонньої допомоги.