— Йаель Гар-Пац, це Девід Шепард, той чоловік, про якого я вам казав.
Жінка кинула на Девіда прямий оцінюючий погляд і поставила валізку на підлогу. Вони потиснули руки, при цьому в неї на зап'ясті брязнув срібний браслет.
— Шалом.
Голос із сильним івритським акцентом був так само приємний і заворожливий, як і все інше в ній.
— Задля мене ви подолали такий довгий шлях. Не збагну навіщо.
— Я приїхала по камінь. Ви принесли його з собою?
Девіда вразив її владний тон. Він на мить завагався, тоді взяв агат зі стола й уважно на нього подивився.
— Отже, ви також вважаєте, що він із нагрудника первосвященика?
— Можна подивитися? — Не чекаючи відповіді, Йаель узяла агат, і її темно-зелені очі заблищали. Вона почала крутити камінь туди-сюди, розглядаючи з усіх боків так само, як раніше це робив рабин.
— Нефталим, — прочитала схвильованим голосом.
Рабин усміхнувся.
— Ну добре, — здався Девід. — Припустімо, що це один із каменів із того нагрудника. А де ж тоді решта? Про них щось відомо?
— Чотири зберігаються в нас у Єрусалимі в надійному місці, — відповіла Йаель і вичікувально подивилась на рабина.
— Ще один є в мене, — мовив той. — Бурштин.
Він підійшов до книжкової шафи й витяг кілька масивних книжок, що заступали сейф.
— Цей камінь знайшовся в сефардській синагозі в Детройті. Один туніський єврей купив його на базарі в Каїрі сімнадцять років тому, не маючи жодної уяви про те, що це таке. Його син виїхав до Сполучених Штатів і місяць тому показав камінь рабинові, а той подзвонив мені.
Рабин витяг із сейфа потерту шкіряну торбину, а з неї — оксамитовий мішечок на шнурівці, у якому виявився камінь точнісінько такий самий завбільшки, як Девідів агат. Коли рабин поклав обидва камені поряд, Девідові перехопило подих. Агат і бурштин були не лише однакові за розміром, а й однаково обтесані. Навіть гебрейські літери на них поза всяким сумнівом були написані однією рукою.
Усе відбувалося надто швидко. Камені, імена, імена на каменях, Кріспін, Стейсі, його щоденник. Він спробував упорядкувати думки, але тут рабин заговорив знову.
— Я збирався наступного тижня відвезти цей бурштин до Ізраїлю, але ваш приїзд звільнив мене від термінової подорожі. Ці два камені треба якнайшвидше доправити до Єрусалима, де вони будуть у безпеці. Доки з ними не трапилося нічого лихого. Йаеле?
Бен Моше взяв камені, щоб віддати їх Йаелі, але вони вислизнули зі старечих пальців і закотилися під стіл. Девід став навколішки, щоб знайти їх.
Але під столом він побачив щось таке, від чого вкляк на місці.
— Якого дідька? — Знизу до кришки стола було прикріплено маленький срібний передавач. — Ви що, записуєте нашу розмову? — спитав Девід, ледве стримуючи гнів. Дістав камені й швидко встав.
Йаель стривожилась і клякнула.
— Ви про що? — швидко запитав рабин.
Не встиг він договорити, як Йаель зазирнула під стіл і відірвала підслуховувальний пристрій від дерев'яної поверхні. Попри засмагу було видно, як вона зблідла.
— Вони знають, — прошепотіла вона, зустрівшись поглядом із рабином, в очах якого застиг жах.
— Швидко. — Тремтячими руками Бен Моше запнув торбину. — Беріть оце й ідіть...
Раптом унизу щось гримнуло. На мить Девід подумав, що це стрельнув глушник якогось авта, але тут почувся крик.
— Рабине, тікайте! Рятуйтеся! — хрипло кричав знизу рабин Гольдштейн. Знову почулися постріли, і крики заповнили весь будинок.
— Девіде, сховайте камені! — Бен Моше тицьнув торбину Йаелі. На сходах загупали кроки. — Пожежна драбина! Швидше! Забирайте все — пізніше я поясню, якщо буде на те воля Божа. — А зараз тікайте.
Рабин кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ, а Девід тим часом поклав обидва камені в кишеню штанів, запхав щоденник у сумку й перекинув її на плече. Йаель уже відчиняла вікно.
— Спершу ви. — Девід схопив рабина за руку й потяг до пожежної драбини, але старий запручався.
— Ні, Девіде, ви спершу. Не гайте часу. — Голос Бен Моше був спокійний. — Йаеле, відвези його до Сафеда. Він знає імена. Він знає імена ламед-вовників.