— Хтось побував там перед тобою. — Тепер у голосі Девіда чувся відчай. — Хтось викрав мій клятий паспорт.
— Та ні, я так не думаю. — Ділон нервово стиснув кермо. — Не схоже, щоб у будинку хтось нишпорив. Нічого не розкидано, все на місцях. За винятком хіба що пилососа. Єва забула його сховати.
— Це на неї не схоже.
— То що я маю зробити? — Авто різко рушило, здійнявши в повітря сухе листя. — Заявити в поліцію, що твій паспорт зник?
— Ні-ні. Ніякої поліції. Я щось придумаю.
— Девіде, а що з агатом? — Ділон прокашлявся. — Він і досі в тебе?
— Так. Тепер я маю ще й бурштин. Його дав мені Бен Моше за мить до того як... — Він змовк.
У вечірньому присмерку Ділон заплющив очі.
— Сподіваюся, ти усвідомлюєш усю відповідальність...
— У мене не було часу думати про неї.
— Шкода, що я нічим не можу допомогти, Девіде. Узагалі-то, мені треба ненадовго виїхати з країни. Якщо в наступні кілька днів я буду тобі потрібний, залиш повідомлення в мене в офісі. Я буду туди часто телефонувати. Але... — Він завагався. — Будь обережний, Девіде. Не подобається мені все це.
Девід скривився.
— А кому подобається?
Закривши телефон, Девід подивився на Йаель. Вона схилилась над записником Бен Моше, і волосся затуляло їй обличчя, як мідна завіса.
— Паспорт зник, Гатч не дзвонить, і я, чорт забирай, не маю жодної уяви, де моя донька. А як ваші справи?
Він умостився на ліжку й затулив очі долонями.
Йаель подивилась на нього.
— Ось як.
Вона показала на телевізор, що працював без звуку. На німому екрані змінювали одна одну картини смерті й розрухи від землетрусу в Туреччині.
— Не тільки в нас був поганий день, — мовила вона.
Зупинившись перед світлофором, Ділон набрав іще один номер.
Кілька днів він думав про Девідів агат. Тепер настав час діяти.
— Ви знаєте точно, що єпископ Елсворттам? — запитав він без жодного вступу. — Бо я вже на півшляху до аеропорту.
Доки він слухав, що каже співрозмовник, на світлофорі загорілося зелене світло, й авто позаду нетерпляче засигналило.
— Чудово. Я прилітаю в Глазго завтра по обіді. З аеропорту поїду просто до вас.
Розділ чотирнадцятий
принципі, Аві Рац може зробити вам фальшивий паспорт, але на це піде кілька днів. — Йаель стурбовано ходила туди-сюди перед вікном. Девід вийшов із ванної, витираючи обличчя мокрим рушником.
— У мене є краща ідея. Я знаю, як до завтра добути справжній паспорт.
— Як? — від подиву Йаель аж зупинилася.
— Іноді незле бути сином сенатора.
Якщо тільки Джадд Вонамейкер у США.
Він набрав номер.
Найближчий батьків друг тепер був послом у Єгипті. Колись вони з батьком були союзниками в сенаті й разом наполегливо обстоювали законопроект про захист заболочених територій, який самі й висунули, — на прикрість лісозаготівельникам та іншим підприємцям. Їхні родини теж подружилися. Якось Шепарди й Вонамейкери зустрілися на відпочинку на Ніагарі, і відтоді в них повелося щороку проводити відпустку разом. Так тривало майже двадцять років, аж доки Девідів батько не впав замертво просто в залі сенату від серцевого нападу.
— Нам пощастило, — сказав Девід. — Він тут — має якусь справу в ООН. Він наполіг, щоб ми разом повечеряли. За три квартали звідси є японський ресторанчик. Там можна сісти в окремому залі та спокійно все обговорити. Зустрічаємося за годину.
— А за той час я подивлюся, що тут є ще. — Йаель принесла на ліжко торбину Бен Моше й повиймала з неї один за одним усі предмети. Розклавши їх на квітчастому простирадлі поряд із записником, вона запитально подивилась на Девіда.
— Скажіть, вас тут щось зацікавило, коли ви оглядали все це раніше?
А вона не менш спостережлива, ніж приваблива, — подумав Девід і здивувався, що ще здатний реагувати на такі речі.
— Щиро кажучи, так. Кілька речей, яких я не розумію. А вас? У записнику є щось важливе?
Перш ніж відповісти, вона зручніше вмостилась на ліжку, підібгавши ноги під себе.
— Дещо про гносеїв. Про те, як вони конспіруються: так само, як і їхні давні попередники. Саме тому ми так мало знаємо про їхні вірування й ритуали. Вони усно переповідають свої традиції з покоління в покоління й досі розпізнають одне одного за таємними талісманами й символами. — Вона наморщила чоло. — Бен Моше дуже непокоївся. Він припускав, що гносеї вже близько до мети. Іще дещо написав...