— Це перелік імен.
— Особливих імен, як запевняють рабини, — пояснив Девід. — Пам'ятаєте, у дитинстві я впав із даху разом із Кріспіном Мюллером та Еббі Льюїс? У лікарні якусь мить я перебував у стані клінічної смерті, і тоді зі мною сталося щось містичне: я бачив тих, чиї це імена; вони промовляли до мене та просили їх пам'ятати. Це й є ті люди, про яких я вам щойно розповів — Йаель каже, що гносеї хочуть усіх їх винищити. Якимсь дивом, Джадде, мені відкрилися їхні імена. Рабин сказав, що це імена ламед-вовників.
Девід знову взяв щоденник і вже не випускав його з рук.
— Ці ж імена Йаель із батьком виявили в давньому папірусі, який знайшли десь на Близькому Сході.
Йаель нахилилася над столом.
— Експерти встановили, що цей папірус — уривки легендарної Книги імен, яку вперше склав Адам.
Джадд був приголомшений.
— Той Адам, що був із Свою в райському саду?
— Нарешті ви починаєте розуміти, — тихо сказала Йаель.
Джадд наморщив чоло.
— Ви усвідомлюєте, про що говорите?.. — Він повернувся до Девіда й запитав, пильно дивлячись в очі: — А що це має спільного з твоїм виїздом із країни?
— Треба, щоб Девід зустрівся з містиками в Сафеді, — відповіла Йаель, доки Девід устиг розкрити рот. — Можливо, він, сам того не знаючи, має ключ до розкриття плану гносеїв. Здається, Девід знає щось таке, чого не знає більше ніхто на землі. Археологи не зібрали ще й половини всього тексту Книги імен.
Вона глянула на Девіда.
— А якщо він залишиться тут, — вимовила вона повільно, — то гносеї знайдуть його та вб'ють.
Знайдуть. Уб'ють. Раптом Девід подивився на годинник. Чому досі не подзвонив Гатч? Або Мередіт чи Стейсі?
Він витяг мобільник. Чотири пропущені дзвінки.
— Перепрошую, — пробурмотів і почав читати повідомлення. — О Боже, — хрипло скрикнув.
Йаель і Джадд разом пополотніли.
— Хтось намагався викрасти Стейсі. Вона вирвалась. Зараз вона з Гатчем, Мередіт теж із ними.
— Як?! — Джадд, вражений, відсунув стілець і підвівся. — З нею все нормально? Вони заявили в поліцію?
— Гатч каже, усе обійшлося. Поліція приїхала раніше від нього. Зараз він везе їх до своєї хатинки в Арізоні. — Зціпивши зуби, Девід повернувся до Йаелі: — Коли прибудуть люди, яких послав Аві?
— Завтра. Дайте мені координати, я подзвоню й довідаюсь, коли вони планують там бути.
Вона легко підвелася й відійшла з телефоном убік.
— Завтра вранці я прийду до офісу ООН по паспорт, — жорстко сказав Девід. — Вірите ви нам, Джадде, чи ні, а паспорт мені потрібний. — Він подивився старому просто в очі.
— Що ж, ти його матимеш... Не знаю, що й думати, Девіде. Я віруюча людина, ти ж знаєш. Але... — Джадд Вонамейкер стиснув його плече. — Як таке можливо? Мені здається...
— Ні!— Крик Йаелі не дав йому договорити. — Не може бути!
Вона притискала до вуха мобільник, по обличчю в неї котилися сльози. Закінчивши розмову, вона підійшла до них, заціпеніла й бліда, наче той рис, що залишився на тарілках.
— Я говорила з Аві. Літак із його людьми впав. Коли вони летіли над океаном, обидва двигуни вибухнули.
У Девіда всередині все похололо.
— У літаків авіакомпанії «Ель Аль» двигуни так просто не вибухають, — різко додала вона. — Хай там що, та не обидва одночасно.
Розділ вісімнадцятий
ахиливши голови проти дощу, Йаель і Девід повільно йшли до готелю повз Ріверсайд-парк. Ніде не було видно жодного вільного таксі, а калюжі вже сягали колін. На перехрестях їх шмагав різкий вітер, вони маневрували між транспортом, не зважаючи на світлофори, і думали лише про одне — як урятуватися від цього жахіття.
Інші перехожі бігли, змагаючись зі шквальним вітром, що глузував із їхніх парасоль. Вода фонтаном бризкала з-під коліс нечисленних автомобілів, коли ті втрапляли в глибочезні калюжі.
Вони ще не пройшли й кварталу, коли Девід помітив вивіску квіткової крамниці, за нею аптеку, а далі над східцями, що вели вниз, ліловими неоновими літерами було написано: ВОРОЖБА НА ТАРО.
Він схопив Йаель за руку.
— У мене ідея, — гукнув, перекрикуючи дощ. — Ходімо сюди.
Вони збігли низькими східцями та зайшли у двері, на яких красувалося велике темно-червоне око. Кришталевий духовий дзвіночок проспівав мелодію, сповіщаючи про прихід відвідувачів. Вони опинились у кімнаті, де дивно пахло ваніллю й часником. Посередині стояв стіл і кілька розкладних стільців, зі стелі звисала вкрита порохом люстра. У її тьмяному світлі вони розгледіли в кутку шафу-вітрину, де в спеціальній підсвітці чудно виблискували амулети; поряд на підлозі були вазони з папороттю, деревом щастя та сансев'єрою з листям у формі меча. Біля протилежної стіни стояла інша шафа — стара, похилена набік, ущерть напхана книжками.