Вулицею просто над ними прогупали кроки. З-під невидимих черевиків в очі хляпнула вода.
Вони затамували подих. Заціпенілі від страху, чекали, що буде далі. Щодалі...
Минула ціла хвилина. Тоді вони нарешті полегшено зітхнули й обережно вийшли зі свого сховку. Швидко перейшли вулицю по глибокій воді й, тулячись до будинків, благословляючи темряву, пішли назад до готелю.
— Як вони нас знайшли? — пошепки запитала Йаель, аж коли вони опинились усередині.
— Може, їх тут більше, ніж ми думали. Може, вони розкидані по всьому місту. — Девід навпомацки йшов у суцільному мороці коридору, доки не налапав двері, що вели на сходи. — Щастя, що ми не на останньому поверсі, — пробурмотів, коли одне за одним вони потихеньку пішли нагору темними сходами.
Хтось іде назустріч. Вони завмерли. Розслабилися, аж коли почули лагідний голос жінки та схлипи дитини.
Притиснувшись до стіни, вони пропустили їх повз себе й мовчки пішли нагору.
На наступному поверсі Девідові здалося, що його сумка вдесятеро поважчала. Він почувався так, неначе несе на плечах вагу всього світу.
Хоч якщо все, про що він сьогодні дізнався, — правда, то так воно і є.
Ділон дивився крізь ілюмінатор у чорноту, розмірковуючи, що це — небо чи океан. Більшість пасажирів у напівтемному салоні літака спали, а йому спати зовсім не хотілося. А хотілося випити подвійну порцію шотландського віскі.
Востаннє він бачив єпископа Елсворта в Римі на конференції, яку спеціально проводили на великодньому тижні. Єпископ сам розшукав Ділона й кілька хвилин розхвалював його останню книжку. Але значно довше він розводився про власний проект, що його започаткував у єпархії, — суботній сніданок із читанням Біблії для хлопців із групи ризику.
Ділон відкинувся в кріслі і, примружившись, згадував перстень із рубіном, який Елсворт мав на пальці того дня; згадував його спокійне світло в променях сонця на п'яца, коли єпископ жваво розмахував руками.
Тоді Ділон нічого не знав про історію цього каменя. Тільки багато років по тому він дізнався про його значення. І коли Девід показав йому інший, схожий, камінь, він збагнув, що має робити. Насамперед переконати Девіда поїхати до Брукліну.
Тепер усе ставало зрозумілим.
Він шукав у глибинах душі щось, що потамував давним-давно, — гнів, який охоплював його в дитинстві в Бостоні, холодну лють, котра накочувалась, коли батько його лупцював, а мати тікала геть. Тепер він знову хотів відчути цю лють. Вона була йому потрібна.
Він був готовий удатися до будь-яких засобів, аби довести цю битву до кінця.
Розділ дев'ятнадцятий
атч поставив чайник на плитку й запалив газ. Він і досі любив заварювати каву по-старосвітському — завжди додавав кілька зайвих ложок, скільки б порцій не готував.
Під супровід поганих новин, що линули з телевізора на кутовій поличці, він вибив на пательню яйця та перемішав їх із дрібно посіченим беконом. Але думки його були далеко від їжі. Непокоїли його гості, що зайняли вільну спальню тут, у хатині.
Він заніс Стейсі в дім глупої ночі й наказав Мередіт, щоб негайно кликала його, у будь-який час, щойно він знадобиться. Гатч чув, як дівчинка кілька разів кричала серед ночі уві сні і як Мередіт заспокоювала малу. Було вже близько опівдня, та за останні дві години з гостьової спальні не долинало ані звуку.
Він сподівався, що Девід зателефонує йому на світанку, та марно. Гатч набирав і набирав його номер із самого ранку, але зв'язку з другом не було. І от тепер Сі-ен-ен повідомило про причину.
«...Усі п'ять районів Нью-Йорка та частина Нью-Джерсі й сьогодні залишатимуться без електропостачання: система зазнала пошкоджень через безпрецедентну зливу, під час якої вчора на Східному узбережжі випало понад одинадцять дюймів опадів. Блискавки зруйнували центральну електростанцію, — ця аварія подібна до техногенної електрокатастрофи, що сталась у серпні 2003 року. Учорашня буря вивела з ладу мобільний зв'язок. За повідомленнями офіційних джерел, навіть коли електропостачання відновлять, знадобиться декілька тижнів, щоб відкачати воду з метрополітену...»