Їй зовсім не було шкода тих, хто залишається отам. В останню хвилину вона поговорила зі своїм братом — жалюгідним бовдуром, зателефонувала йому сьогодні вранці з вілли. Альфонсо й гадки не мав, що вони розмовляють востаннє. Він не належав до гносеїв, був нікчемою: їй ніколи не спадало на думку посвятити брата та його святенницю-жінку, протестантку, в орден. Ніхто з їхньої розгалуженої міланської родини не знав ні про її зміну релігії, ні про таємні обряди, до яких вона залучилася невдовзі після одруження з Едуардо.
Вони всі вважали її атеїсткою. Нічого не було так далеко від дійсності. Вона знала, що Бог існує, але не любила та не шанувала його. Тепер їй була відома істина: Бог створив світ ілюзій і зла. Справжній світ — духовний, він є тим царством, що для неї відкрили її чоловік і Коло.
Старовинні обряди, з якими її поступово знайомив Едуардо, пробудили в ній щось глибоко приховане, випустили це «щось» на волю й дозволили йому зростати.
Щотижня, випиваючи з Едуардо лікеру з додаванням наркотику для підтримання духовної наснаги під час медитації, вона відчувала, як міцнішає зв'язок її душі із Джерелом.
О, як сильно хоче вона кинути виклик жорстокому підлеглому божеству цього Джерела — деміургу, що створив, як вірили люди, усю плоть і матерію, але ув'язнив душі, що прагнули вільного польоту. Едуардо звільнив її від улесливої офіційної релігії. І вона, і вся еліта їхньої секти за кілька годин скинуть кайдани цього облудного, гнітучого й порочного світу й визволять свій внутрішній дух.
«Яка іронія, — подумала вона, дійшовши до самого низу сходів, — що вознесіння відбудеться так глибоко під землею».
Вона оглянула колосальний вестибюль, розуміючи, що ані камінь, ані скеляста порода, ані сталь не утримають їхні душі, коли світ розколеться надвоє.
Першого разу світ зруйнував потопом Бог. Тепер настала черга гносеїв.
Розділ сорок другий
ерепрошую, — насмішкувато пирхнув Девідові у вухо чоловічий голос. — Ваша дівчинка не може зараз підійти до телефону.
Девід відчув, як у нього похолоділо обличчя.
— Хто ви? Де моя донька?
— Ти добре знаєш, хто я, Девіде, — глузував чоловік. — Ти маєш одну річ, яка належить мені. А я маю дещо, що належить тобі.
І тут Девід здогадався. Він не знав як: просто це ім'я прийшло до нього так само, як приходили решта імен. Кріспін Мюллер.
— І що ж ти хочеш, Мюллер?
У відповідь — дикий регіт. Телефон пискнув і зв'язок перервався.
— Що відбувається? — Йаель стиснула руку Девіда, який заціпеніло вп'явся очима в телефон.
— Мюллер захопив Стейсі, — прохрипів він. — А я не знаю, де вони. Сучий син відключився.
Не тямлячи себе, він набрав номер Стейсі. Усе його тіло перетворилося на крижану брилу, поки тривожний сигнал виклику нервово дзеленчав йому у вухо.
Сумнівів у нього вже не було. Кріспін — один із гносеїв.
А Стейсі... А Стейсі — одна з ламед-вовників. Як і решта в моєму щоденнику.
Він занімів. Занімів від шоку й усвідомлення того, що Йаель і її батько мають рацію. Гносеї руйнують світ.
А якщо вони вже вбили Стейсі? Груди йому розривала паніка.
Ні. Кріспін лишатиме її живою, доки не отримає свій самоцвіт. Доки я його не поверну.
Йаель ніби прочитала його думки.
— Він грає з тобою, — випалила вона. — Він не зашкодить дівчинці, Девіде, поки не отримає того, що прагне. Але ти не можеш...
— Повернути йому камінь? Чому ні? — Тепер у ньому клекотіла лють. Він вчепився в золотий медальйон життя хей на шиї і так стиснув, що металева пластинка врізалася в долоню. — Хіба не життя — найголовніша річ? Хіба не це говорив мені твій батько? А вже життя дитини — понад усе.
— Але ввесь світ, Девіде? — спитав Йосеф і широко розвів руки. Обличчя його стало сіре як попіл, але тон був жорстким. — Невже життя однієї дитини варте цього?
— Вона — одна з ламед-вовників. — Девід метнувся до нього. — Якщо я врятую її життя — лише одне її життя — я врятую світ. Хіба не це ви говорили?
У нього трусилися руки, коли він знову розкрив мобільник.
— Ми бачили Мюллера в Лондоні. Я рушаю туди першим рейсом, на який є квитки. Можеш залишити собі мій щоденник, — недбало кинув він Йаелі. Витяг щоденник із рюкзака й тицьнув їй до рук, не звертаючи уваги на біль, що викривив її обличчя. — Ну ж бо, вивчай його, розірви на частини. Роби з ним усе, що тобі, в дідька, треба. Прекрасно обійдешся й без мене.