Ділон проковтнув останні крихти торта й облизав губи. Тільки в такий спосіб він міг не дивитися на перстень єпископа. А старий уже почав збирати посуд.
— Будь ласка, дозвольте — я допоможу. — Ділон підвівся й узяв важку срібну тацю. Він прослідував за хазяїном до самої раковини, поставив чайний сервіз поруч, і єпископ промимрив слова подяки. Замість піти по залишки торта, Ділон схопив важкий чайник на ніжках і щосили зацідив єпископові в потилицю. Пролунав моторошний чвак.
Кощаве тіло старого священика подалось уперед, він ударився носом об кран і гепнувся на підлогу.
Ділон відчував лише відразу, коли, ставши навколішки перед єпископом, ухопив його праву руку. Зціпівши зуби, він тягнув перстень, що врізався в подагричний палець старого.
Перстень застряг і не піддавався. Ділон підвівся, узяв рідину для миття посуду й бризнув трохи на палець єпископа. Потім рвонув — і перстень вистрибнув, наче корок із пляшки шампанського.
Ділон витратив одну дорогоцінну секунду, щоб роздивитися славетний самоцвіт, перш ніж натягти рубіновий кабошон собі на палець. Рувим. Тепер він міг зовсім чітко розібрати гебрейське ім'я.
— Здається, ви таки запізнюєтеся на літак, ваша превелебносте. — Він переступи в через нерухоме тіло на полірованій підлозі й узяв конверт, що лежав зверху на спакованій валізі єпископа. У куточку конверта стояв логотип авіакомпанії «Люфтганза». Ділон швидко переглянув уміст, усміхнувся й засунув конверт у нагрудну кишеню. — Сподіваюся, ви не забули придбати подорожню страховку, ваша превелебносте.
За хвилину він уже скочив на позичений мопед і з ревом виїхав на обсаджений деревами путівець, що вів до абатства. Спаковані сумки вже чекали на нього там.
Його рейс також менше ніж за три години.
Розділ сорок четвертий
абин Кардоза чекав, поки Девід знехотя витягав самоцвіти з кишені.
Тепер, коди настав час їх позбутися, Девід зволікав, хоча й розумів, що саме тут їм місце. Все ж таки агат був у нього майже двадцять років. Чомусь не хотілося з ним розлучатися.
Він зітхнув — і поклав коштовності на м'ясисту долоню Кардози.
Рабин дивився на самоцвіти так, ніби до його рук потрапив найцінніший у світі скарб.
— І де ви їх розмістите? — спитав Девід.
Рабин зняв очі, у яких світилися вдячність і надія.
— У вельми надійному місці. Поруч з іншими вже знайденими каменями з нагрудника первосвященика. Ми повинні молитися, щоб, з'єднавшись, вони дістали достатню міць і допомогли нам здобути перемогу у вирішальній битві.
Кардоза поклав коштовності в маленький мішечок, що його витяг із кишені своєї білої сорочки з довгими рукавами. Повернув мішечок назад, знову поправив ярмулку й нахмурив чоло, коли різко задзвонив Девідів мобільник.
Девід схопив телефон, його серце ледь не вистрибувало з грудей.
— Девіде... о Девіде...
Це була Мередіт. Голос її ледь пробивався, йому доводилося напружено вслухатися. Нутрощі йому стиснуло так, що він мало не зомлів.
— У якій ти лікарні? — спромігся він видушити з себе, коли Мередіт замовкла. — Ти все ж таки спробуй заспокоїтися. Я перетелефоную, тільки-но про щось дізнаюся. Я поверну її, Мередіт, присягаюся, я її поверну.
Він вимкнув телефон. Голова була як у тумані.
— Гатча вбито. Мередіт тяжко поранено. А Стейсі...
Не одразу він усвідомив, що всі, хто був у кімнаті, не зводять із нього очей.
— Девіде? — Йаель зблідла.
— Одне око в нього блакитне, а друге каре.
Як важко вимовляються слова!
— У кого, Девіде? — Йаель наблизилась до нього. — Про кого ти говориш?
Він заплющив очі й побачив те, що міг бачити тільки він, — його маленька Стейсі у владі чудовиська, монстра.
— У вбивці, котрий викрав Стейсі.
Годиною пізніше рабин Кардоза глянув на нього, — і в цьому погляді поєдналися співчуття й наполегливість.
— Розумію, що думками ви далеко звідси, але ми мусимо діяти, поки є час. Ви готові вивчати силу літер і цифр?
«Здається, мені не лишається нічого іншого, — подумав Девід, будучи ще не зовсім при тямі. — Усі рейси з Близького Сходу скасовано, тож до Лондона я не доберуся, не зможу вистежити Кріспіна Мюллера й розірвати його на шматки голіруч».
— Слухаю вас.
— Добре. — Рабин відкинувся в кріслі й указав Девідові на сидіння поряд. — Ми тут щодня використовуємо літери й цифри для розгадування таємниць. Ви пам'ятаєте гебрейський алфавіт? Двадцять дві літери, п'ять із яких пишуться по-іншому наприкінці слова, — додав він.