Девід перевів погляд на стіни, пофарбовані в заспокійливий небесний колір. Над ними погойдувалися міріади люстр, а легкі арки з мереживним бордюром, розписаним папороттю, сягали фресок на шатрі.
— Прекрасно, правда?
Він здригнувся, почувши за спиною голос Йаелі.
— Неймовірно. Вражаюче, — відповів Девід, не озираючись.
— Ти й половини всього не усвідомлюєш. — Вона стала поруч, вбираючи в себе заспокійливу красу храму.
— Ця синагога переповнена кабалістичними символами. Її шатро — не лише чудо архітектури, воно символізує віру юдаїзму в Єдиного Бога. А оті чотири колони, — вона вказала на колони, що підтримували склепіння, — символізують чотири стихії творіння: повітря, воду, вогонь і землю, а також чотири світи кабали: фізичний, емоційний, інтелектуальний і духовний.
Девід пройшовся приміщенням, торкаючись то колон, то поручнів, пофарбованих у синій колір, що обвивалися навколо бімах — високого помосту, з якого читаються сувої Тори, що дістаються з ковчега.
— Ти помітив шість сходинок, що ведуть до помосту? — запитала Йаель, побачивши, що Девід наближається до облямованого синім помосту. — Вони символізують шість днів тижня, а бімах, вищий за всі сходинки, означає сьомий, найсвятіший день, день суботній.
Голова в Девіда розболілася. Мовчки він підійшов роздивитися картину, що зображувала західну стіну Єрусалима. Вона розміщувалася між трьома ковчегами — високими дерев'яними шафками, у яких зберігаються сувої Тори. На його подив, де б він не зупинився перед нею, здавалося, що вулиця в нижчій частині картини йде просто на нього, ніби він стоїть на самій її середині.
— І ще оце, — Йаель усміхнулася й показала на кожний із трьох ковчегів. — Їх три, по одному для кожного з патріархів: Авраама, Ісаака та Якова. А оті арки, — її рука граціозно описала дугу над головою, — їх дев'ять, по одній на кожен місяць вагітності.
Девід відчув, як усе довкола сповнено смислом, прадавніми символами, і це зачарувало його. Містичний задум стояв за кожним елементом цієї величної молельні. Він завжди вважав себе людиною освіченою, але його освіченість стосувалась урядових структур, політичних процесів та інститутів, поведінкових моделей. Він міг компетентно обговорювати політичну теорію, зіставляти системи управління, аналізувати міжнародні відносини. А рабин Бен Моше, Йаель і кабалісти Сафеда відкрили йому світ, про який він навіть не здогадувався.
Його прадід, за словами матері, був у гармонії з тим іншим світом. А для Девіда ці терени були новими. «Але, ймовірно, — подумав він, усмоктуючи в себе ту духовну символіку, — я більше успадкував від свого прадіда, ніж підозрював сам».
Девід стояв у синагозі, думав про Стейсі, про Темних янголів, про Кріспіна Мюллера, про ламед-вовників, що зникали та зникали, — і молився, щоб його здогадка про зв'язок із прадідом виявилася правильною.
У голові все сильніше бухкало. Він заплющив очі, щоб притамувати біль, і спробував викликати імена зі свого щоденника. Кабалісти знайшли тридцять два ламед-вовники нинішнього покоління з тисяч імен, занесених у щоденник. Але двох імен іще бракує. Чи він їх уже записав? Чи вони й досі ховаються десь у нього в мозку?
Чи відомі гносеям ті два імені? Чому він не може...
Вогняно-пекучий біль засліпив його. Девід зі стогоном упав на коліна та притиснув кулаки до очей.
— Девіде? Що з тобою?
Голос Йаелі доносився здалеку, ніби не з синагоги, а з вулиці. Він був сам під високим склепінням, з арками, пальмами й біблійними сценами на фресках. Він був сам у цьому святому місці, і біль трощив йому череп.
Девід спробував підвестися. Він мусить повернутися до центру, знайти якісь пігулки від болю. Він мусить устигнути на свій рейс. Але від нового нападу болю в нього підкосилися ноги.
Він упав, розпластавшись на кам'яних плитах синагоги. Тіло його корчилося від муки. Усе зникло — існував лише біль.
І обличчя... Голоси... Вони повернулися — волали, молилися, вимагали.
Девід спробував вслухатися, але біль наростав, ще трохи — і череп розтрощиться. Вони намагалися йому щось передати, він мусить почути...
— Девіде! Ти мене чуєш?
Йаель схилилася на ним, проте він її не бачив. Його незрячі очі втупились у стелю, а обличчя перекосилося від страждань.
Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.
Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.