Девід знесилено заплющив очі.
— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.
Йаель затамувала подих.
Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:
— Стейсі Лахман...
Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.
У голові в нього більше не лишилося імен.
— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.
Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.
— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.
— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.
Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.
«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»
Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.
— Допоможіть! — гукнула вона.
І побачила, що алеєю йдуть люди.
Їх було двоє. Чоловік і жінка.
«Туристи», — подумала вона з полегшенням, дивлячись на їхні теніски й шорти.
— Будь ласка, допоможіть мені довести його до тієї лави...
Вони рвонулися до неї, та її полегшення щезло, коли вона побачила, що високий жилавий чоловік тримає в руках шмат рельєфної металевої труби, а жінка з фігурою болгарського дискобола стискує в кам'яних кулаках мотузку з товстими вузлами.
Йаель безпорадно озирнулася на пусту синагогу. Задалеко, вони не встигнуть замкнути двері.
— Девіде, нас вистежили.
Девід заточився, коли вона його відпустила, і повернувся обличчям до Темних янголів. Іще слабий, він зробив кілька кроків уперед і притулився до нагрітої сонцем кам'яної стіни. Відчайдушно, зусиллям волі він змусив своє тіло згрупуватися, виконувати команди мозку.
Адреналін вистрелив йому в кров, вимагав боротися, але м'язи ніби перетворилися на віск. Девід побачив, як Йаель стрибнула до жінки, що важила щонайменше на п'ятдесят фунтів більше за неї, і не встиг навіть кроку ступити, як на нього напав отой жилавий і з розмаху вдарив трубою по колінах.
Біль рикошетом простромив гомілки, і Девід із криком звалився на землю. Крізь завісу болю він помітив праворуч від себе Йаель, котра вдарила жінку кулаком у живіт, і та похитнулася.
Темний янгол із мордою як сокира знову підніс угору мускулясту руку. Він хотів ударити Девіда трубою по ребрах, але той спромігся відкотитися вбік, і удар прийшовся по стегну, спричинивши пекучий біль.
Девід почув жіночий крик. Йаель!
Страх за неї додав сил, і коли Темний янгол ухопив його за комір, щоб ривком підвести, Девід врізав йому кулаком під ребра. Сокиромордий видихнув увесь сморід, що накопичився в його легенях, і на Девіда війнуло вареною печінкою. Перш ніж його супротивник зміг знову вдихнути, Девід урізав йому ще раз, намагаючись засадити кулаком якомога глибше під ребра.
Девід побачив, що Йаель лежить на землі, одна рука її заломлена під тілом. Здоровенне бабисько осідлало її й душило мотузкою. Обличчя Йаелі посіріло, і тривога за неї виштовхнула Девіда в їхній бік, як із катапульти.
Але не встиг він добігти, як триста фунтів живої ваги налетіли на нього ззаду. Він упав як підкошений, сокиромордий на нього, і вони почали гамселити один одного, як озвірілі хокеїсти. Кулаки трощили кістки, лікті врізалися в нервові вузли, слина та кров розбризкувалися навсібіч.
Попри нестерпний біль, який просякав усе тіло, Девід раптом усвідомив, що хоча дурбило й лупцює його безжально по тулубу, він не чіпає обличчя та голови.
«Вони не витягли пістолетів, — майнула думка в Девіда, коли він відбивав удар, націлений йому в груди. І тут зрозумів чому. — Я їм потрібен живий, вони хочуть витягти з мене ті імена...»
Кулак уломився Девідові в живіт. Перш ніж він устиг відкотитись убік, перш ніж зміг дихати, труба вгріла його по ліктю. Від пекельного болю в очах Девіда розлетівся цілий сніп червоних іскор. Скрегочучи зубами, хапаючи ротом повітря, він боровся з лютими спазмами й відхилився трохи вбік у вигіднішу позицію, поки його ворог не скочив на ноги.