Він не помітив дебелого вболівальника у футболці «Брейвз», який пробирався з картонною тацею із пивом і піцею у руках на вільне місце в чотирьох рядах за його сім'єю. Гільєрмо вибіг на поле, махаючи рукою у відповідь на вітальні крики глядачів.
Коли наприкінці першого іннінга пролунав фатальний постріл, усі подумали, що це тріснула бита Гільєрмо.
Девід вдивлявся крізь мжичку в чоловіка, що вийшов із таксі біля тауерського монумента. Він був схожий на... бути не може... так, це...
Ділом.
— Зупиніться, будь ласка. Ми вийдемо тут, — наказав він водієві, витягаючи з кишені гроші.
— Але ж Трініті-сквер далі, що ти робиш? — спитала Йаель.
Та Девід уже вискочив на мокрий тротуар і не зводив очей з двох чоловіків, що простували до тауерського монумента.
Йаель вийшла слідом. Коли таксі від'їхало, вона торкнулася Девідового рукава.
— Ти їх знаєш?
— Тільки одного. — Він зціпив зуби. — Це мій найближчий друг, Ділон Мак-Грет. Священик, що послав мене до рабина Бен Моше.
Друг, який не знайшов мого паспорта. І не міг знайти Єву. Того вечора, коли я послав його до себе в дім, Єву вбили. Поліція розшукує мене, — а він так і не пояснив, чому йому довелося терміново виїхати з країни.
— Якого дідька Ділон робить у Лондоні? — пробурмотів він.
— А отой другий — ти його знаєш?
— Поки ні. — Девід перейшов на протилежний бік. Ділон із супутником швидко крокували вулицею Короля Вільгельма до Лондонського моста. Невисокий розкрив парасольку в пелені дощу, а Ділон підняв комір плаща, зсутулився, але не відставав від свого кремезного супутника.
Девід не помічав, як дощ заливає йому очі, стікає по щоках. Йаель ішла поруч, і він відчував, яку ній наростає напруження, — це відчували навіть перехожі, що поспішали у своїх справах під дощем.
— Гадаю, існує причина, чому ти його не кличеш? — сказала вона.
— Не впевнений... чи можу йому довіряти, — Девідові важко далися ці слова. Він і уявити не міг, що колись скаже таке про Ділона. Підтекст повис у вологому повітрі, похмурий, як небо над головою.
— Ти підозрюєш, що він причетний до вбивства Єви?
Раніше Девід відкидав ці підозри, але далі вже не міг.
Побачити Ділона в Лондоні, знати, що тут і Кріспін... і Стейсі...
— Я вже навіть думаю, а чи не причетний він і до вбивства рабина Бен Моше. Про це боляче говорити, але йому було відомо, що того дня я збирався йти до Бен Моше.
— Вони повернули на вулицю Артура, — перебила засапана Йаель. — Чи не варто нам трохи відстати?
Пішоходів тут, у промисловій зоні біля доків, було значно менше, і Девід не хотів, щоб Ділон його помітив. Темза вдалині виблискувала тьмяним оловом. Він уповільнив крок. Усе далі й далі відходили вони від Трініті-сквер.
Неначе прочитавши його думки, Йаель глянула на Девіда й закусила губу.
— А дзвінок Кріспінові?
Девідові нелегко було стримувати страх за Стейсі.
— Спочатку подивимося, куди він іде. А потім прожогом назад.
«Лишається сподіватися, — у відчаї подумав він, — що гадючому Мюллеру не набридне чекати».
Напруження болючими хвилями накочувалося на нього, коли він бачив, як Ділон і той другий, поспішають до Свон-лейн — Лебединого провулка. Невже я ризикую життям Стейсі через якийсь дріб'язок? Ділон — найщиріша людина з усіх, кого він знав. Може, в нього вже розвивається параноя? Гносеї перевернули все його життя з ніг на голову, і він сумнівається в найближчому другові. У людині, котра присвятила своє життя Богу — а не дияволу.
Ділон міг би зараз стати в пригоді. Треба лише гукнути його...
Але не зміг — слова застрягали в горлі, як грудки глини.
І раптом він побачив, на яку вулицю повернули Ділон і його супутник. Мозок Девіда забив на сполох.
Проїзд Янголів.
Темні янголи?
Йаель схопила його за руку.
— Вони йдуть до того складу, Девіде.
— Я також. Ти зі мною?
Вона прискорила крок, але голос її залишався тихим рівним.
— А ти не помітив? Я з тобою до самого кінця.
Розділ п'ятдесят перший
тейсі притуляла вухо до кожної з чотирьох стін і уважно прислухалася. Ридання були ледь чутні, невиразні, і вона не впевнилася, хоча й розуміла, що їй нічого не ввижається.
Хтось страждав від болю або страху. Якби вона вибралася звідси, то спробувала б допомогти.
Кепський жарт. Вона собі не може допомогти. У сотий раз дівчинка смикнула двері, покрутила ручку на всі боки, але розпач тільки зростав. Вона не уявляла, як довго пробула тут, що з нею станеться. Знала лише, що чоловік-лев урешті-решт її вб'є.