Мозок Кріспіна гарячково працював. Ще не на часі. Він не готовий.
Колись він саме так і планував. Тепер усе змінилося — чогось бракувало. Зв'язок Девіда Шепарда зі Стейсі Лахман усе змінив. Тепер він хотів отримати й амулет, викрадений у нього, і компенсацію за роки життя, проведені в комі, і насолоду від помсти. Тільки тоді — вознесіння. Ані миттю раніше.
Він відвернувся від ді Стефано без єдиного слова. Якщо проводир Кола вважає, що може мене зупинити, — він гірко помиляється. Якщо я першим знайду дівчисько, воно моє. І тільки я вирішуватиму, коли їй помирати.
Три далекобійні гвинтівки гримнули у якісь півсекунди.
Джек Черль звалився на землю, його рідні заголосили, а люди кинулися хто куди, ховатися.
— Чиста робота, хлопці. До зустрічі в Лондоні. — Голос Джефрі Бейлза прокректав у навушниках двох інших Темних янголів, хоча їхні машини вже від'їхали від причалу досить далеко.
Бейлз витяг свій мобільник і почав друкувати одним пальцем повідомлення.
«Справу зроблено».
Розділ п'ятдесят четвертий
евід і Йаель поклали свої карти Таро на стійку реєстрації. Девід затамував подих, коли жінка владним жестом узяла їх і почала розглядати, — лицьовий бік, тоді зворотний. Перевіряє номери, зрозумів він.
З блискавичною швидкістю вона набрала щось на комп'ютері й подалась уперед, невдоволено читаючи з монітора. Потім різко підвела голову й уп'ялась очима в Йаель.
Не вірить. Девідове серце калатало, хоча він і вдавав, ніби захоплюється велетенською картою Ліхтенштейну на стіні праворуч від нього. От зараз Темний янгол наведе пістолет і нам кінець.
Він відчував, як наструнчилася Йаель. Як піт проступає під пахвами. Зараз стрибну, зіб'ю його з ніг...
Не встиг він і ворухнутися, як жінка гавкнула до Йаелі. — Ваше ім'я? Назвіть.
На цих словах Темний янгол зробив крок уперед, і його міцні пальці стиснули пістолет.
— Якась проблема?
— Жодних проблем, — холоднокровно відповіла Йаель. — Моє ім'я в комп'ютері. Моя карта — у вас.
— Проблема є, — відрубала жінка. — Ця карта видана чоловікові.
— Бути гою не може, — втрутився Девід.
— Очевидно, ви помилилися. — Тон у Йаелі був крижаним. Якби Девід не знав правди, він би повірив, що вона справді обурена до глибини душі. — Я хочу поговорити з прем'єр-міністром ді Стефано. Або з Кріспіном Мюллером. Негайно.
Уперше за весь час жінка завагалася. Вона зиркнула через плече на Темного янгола, ніби чекала вказівок.
Спопеляючи Темного янгола поглядом, Девід почав тиснути на неї.
— Накажіть йому, хай покладе зброю, — наказав він. — Карта в неї є. Ви переплутали номери абощо. Ми прибули останніми, отже, очевидно, що більше ніхто не з'явиться.
Він нахилився впритул до обличчя жінки.
— Чи ви думаєте, хтось сторонній міг мати доступ до цих карт? Ви що, з глузду з'їхали? — Тон його був презирливим.
Жінку, безсумнівно, роздирали суперечності: з одного боку, відданість кодексу коректності гносеїв, з іншого, — очевидна неузгодженість даних.
— Але тут написано Пол Райт...
— Пола Райт. — Йаель повернулася до Девіда, зціпивши зуби. — Хто б міг очікувати некомпетентність у такий-от момент? — просичала вона. — Друкарські помилки у вирішальний день? Неподобство.
Девід тикнув пальцем у Темного янгола.
— Ти. Негайно веди сюди ді Стефано. Він владнає справу без зайвих зволікань.
— Не варто. — Жінка квапливо висунула шухлядку й витягла два маленьких брелоки, — на кожному висіло по золотому ключику. Девід почув, як Йаель крадькома перевела подих, та й у нього трішечки уповільнився стукіт серця.
— Джеймсе Джилліс, у вас кімната номер сімнадцять у коридорі D головного ярусу. Поло Райт, кімната номер сорок два, коридор С, — жінка штиркнула великим пальцем праворуч. — Нижній ярус, біля задніх сходів.
Йаель вихопила свій брелок і загупала коридором — уособлення невмолимого гніву.
— Не барись, Джеймсе, ми вже й без того страшенно спізнилися.
Девід примусив себе не озиратися.
— Ми були на волосинці, — прошепотів він ледь чутно. — А ти просто неперевершена.
— Ризикована гра. Хіба можна повірити, що це місце — не сон? — сказала вона тихо, і вони влились у людській потік у широкому коридорі.
У тунелі було так людно, ніби вони опинилися на вулицях Нью-Йорка. Проте більше нічого не нагадувало місто Великого Яблука. Тунель був голим, моторошним, напівтемним: він освітлювався простими лампочками й товстими свічками, що стирчали на високих виступах. Архітектура являла собою дивовижну суміш металу й природного каменю, а повітря відгонило застоялою водою з калюж обабіч стін. Однак, загальна атмосфера випромінювала піднесення й пожвавлення.