Темний янгол із прямим, рідким рудуватим волоссям по плечі та жовтою, у тон волоссю, смугою на грудях футболки розтягнув губи в чарівливій усмішці:
— Та ще й із подвійним задоволенням, — порівняно з убивством вашої економки.
Девід застиг на місті, у голові його закаламутилося від збентеження й люті. Виходить, не Ділон убив Єву?
— Сподіваюся, ти захопив свою Книгу імен. — Ортега зробив ще один крок уперед.
— Вона в мене тут. — З цими словами Девід розмахнувся рюкзаком, як бейсбольною битою, і вибив пейджер із рук Ортеги. Від удару пейджер відлетів у куток, а Девід щосили затопив Ортезі правим кулаком просто в нахабну пику. Потім врізав іще, — і смагляві риси розтеклися кривавою маскою розтрощеної плоті й вибитих зубів. Ортега гепнувся на коліна, втративши рівновагу, а Девід рвонувся по пістолет Темного янгола.
Пролунав постріл і він почув, як Йаєль чортихнулася. Пальці його затисли гарячий метал ствола. Піт котився по обличчю, але Девід не помічав пекучого болю й боровся за пістолет. Доміно був важчий за нього принаймні на двадцять п'ять фунтїв, і хоча Девід мертвою хваткою вчепився в пістолет, боротьба давалася нелегко.
Відштовхнувши Ортегу, Доміно почав викручувати пістолет — разом із Девідовою рукою. Біль пронизав усю руку, і на мить підкосилися ноги. Стогін, що вирвався крізь зціплені зуби, викликав раду усмішку на обличчі супротивника.
— Убий їх! — видихнув Ортега. Він силкувався підвестись, і кров цебеніла з місива, яке нещодавно було його ротом. Йаєль налетіла на нього, як ракета, — і від удару він гепнувся навзнак у калюжку власної крові.
Йаєль наскочила зверху та встромила ключ від кімнати просто йому в ліве око. Він намагався прикрити обличчя руками, кров лилася крізь пальці, але вона знов і знов штиркала ключем, — цього разу в западинку на горлі, і його крики відгукувалися їй у вухах.
До Девіда ці крики долітали здалеку, ніби з глибини його болю, поки вони з Доміно дубасили один одного. Ребра в нього тріщали, ніби на нього нападав бик.
«Пістолет. Я не повинен випустити пістолет», — майнула думка крізь туман відчаю. Доміно безжально затопив йому кулаком у груди.
Врізавши вільною рукою в адамове яблуко Доміно, Девід відчув, що в того ослабла хватка, і побачив, як кілер вирячив очі від болю. Але за мить Доміно ошкірився й опустив важкий, як ковадло, кулак на Девідову голову.
В очах потемніло, і він упав на коліна. Руки хапали повітря. Він побачив, як пістолет націлюється йому в голову. Напруживши все тіло, він спробував стрибнути вперед, вибити пістолет або принаймні стати рухомою мішенню.
Та перш ніж він випростувався в стрибку, за спиною Темного янгола майнула людська постать. Якийсь чоловік обома руками огрів Доміно по потилиці каменюкою розміром із диню.
Девід із зусиллям кліпав очима. Мабуть, у нього погіршився зір від удару по голові. Він напружив очі.
Його охопило відчуття нереальності. Людиною, що стояла над тілом Доміно, був Ділон Мак-Грет.
Розділ п'ятдесят п'ятий
уло темно, так темно, що Стейсі не бачила навіть власних рук, коли повзла тунелем із листового металу. Той чоловік застеріг, щоб вона була тиха, як мишка, та рухалася повільно, але неухильно вперед. Утім, на кожному дюймі, який вона долала у вузькому проході, метал під її вагою подзвонював, і вона завмирала зі страху, що цей звук почують унизу.
— Вентиляційна шахта вузька, та ще й, мабуть, доволі брудна, — попередив той чоловік. Він говорив швидко й весь час озирався, коли підсаджував її до люка. Ті люди пробігли через боковий тунель недалеко від кімнати, де її тримав чоловік-лев.
— Тобі доведеться проповзти досить далеко, поки не побачиш праворуч іще один коридор. Давай, лізь. Шлях неблизький. Я зустріну тебе на тому краю тунелю. Що б ти не почула, не зупиняйся, повзи до кінця й чекай на мене там. Зрозуміла?
Стейсі нічого не розуміла. Тепер, протискаючись крізь вузький тунель, вона почула дзенькіт сигналу тривоги, — і волосся в неї стало сторчма.
Чоловік-лев дізнався, що я втекла. Серце в неї так калатало, що аж заболіло в грудях. Вона намагалася не думати, що він її розшукує. Ані про те, як їй холодно, самотньо та страшно. Дівчинка сподівалася, що може довіряти людині, яка її випустила, вірила, що ще колись побачить маму й Девіда. Їй просто хотілося, щоб усе знову стало нормальним і звичним.
Стейсі тремтіла, але, переборюючи себе, рухалася вперед. Відчувши, що права бокова стінка тунелю зникла, вона протиснулася крізь тісний вигин шахти. На це знадобилося кілька хвилин борсання з затамованим подихом — і, нарешті, вона пролізла в другий прохід.