Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніх — уявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.
— Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, — повідомляв хлопчик.
— Скажи йому — сам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?
— Навряд чи в них тоді були помідори, — зауважив Ніх. — І так вони тоді розмовляли.
Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.
— А що таке фізика елементарних частинок? — запитав Ніх.
Скарлет знизала плечима.
— Ну, — почала вона, — ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.
Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.
Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколи — про зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.
— А коли це було? — запитала Скарлет.
— На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.
— А хто найстарший? На всьому кладовищі?
Ніх насупив брови.
— Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.
— То він найстарший?
— Мабуть.
— А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?
— Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.
— А ти зможеш?
— Звісно.
— А чому я тоді не зможу?
— Це ж кладовище, — пояснив Ніх. — Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.
— Я хочу бавитися в «хатинку».
— Не можна.
— Ти все найцікавіше лишаєш собі.
— Зовсім ні.
— Жаднюга!
— Ні.
Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.
Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.
— Звідки ти знаєш про римлян? — здивувався тато.
— Та всі про них знають, — уїдливо відмовила Скарлет. — То хто?
— Кельти, — відповіла мама. — Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.
На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.
— Найстарший? — повторив Сайлас. — Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомець — Кай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?
— Непогано. А коли я вчитиму слова?
Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:
— Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.