На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:
— Скарлет, а ти бачиш його?
— Звісно, що бачу. Величезного страшного татуйованого чоловіка, який збирається нас убити. Ніх, прожени його!
Ніх глянув на рештки тіла в коричневому пальті. Поруч лежав розбитий об кам'яну підлогу ліхтар.
— Він тікав, — мовив уголос Ніх. — Тікав, бо злякався, перечепився на сходах і впав.
— Хто?
— Чоловік, що лежить на підлозі.
До подиву й переляку в голосі Скарлет тепер домішувалися нотки роздратування.
— Який ще чоловік на підлозі? Тут надто темно. Я не бачу нікого, крім отого, з татуюваннями.
І тоді, немов бажаючи пересвідчитися, що його помітили, чоловік кольору індиго захилив голову і зайшовся переливчастим лементом, горловим улюлюканням, від якого Скарлет так стисла руку хлопця, що нігті вп'ялися йому в шкіру.
— Вибач, що я називала їх уявними, — промовила дівчинка. — Тепер я вірю, вони справжні.
Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.
— Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть! — виголосив він своєю горловою мовою.
Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.
— Ні, думаю твоя правда. Цей — точно.
— Точно що?
— Уявний.
— Не будь дурним. Я ж його бачу.
— Саме так. А трупа не бачиш.
Роззирнувшись, хлопчик мовив:
— Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.
— Я зжеру вашу печінку! — заволав чоловік кольору індиго.
— Не зжереш, — підтримала Скарлет з глибоким зітханням. — Твоя правда, мабуть, це опудало.
— А що таке опудало? — запитав Ніх.
— Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.
— А навіщо? — не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.
— Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.
Ніх знову роззирнувся і сказав:
— Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.
Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.
Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.
Щось мовило: «МИ — ВИНИЩУВАЧ».
Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.
— Ти чуєш? — спитав він Скарлет.
— Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.
— Нічого жахливого не станеться, — відказав Ніх. І спитав потім: — Хто ти?
«МИ — ВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».
— Що ти захищаєш?
«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕ — НАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».
— Ти не можеш нам нічого зробити, — мовив Ніх. — Ти лише лякаєш.
У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХ — ОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».
Ніх подивився на кам’яне узвишшя.
— Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.
«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».
— Скільки вас тут?
Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:
— Нам треба йти.
Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.
Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.