Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.
А нижче пагорбом хтось — і цей хтось був не один — волав. Волав голосно. Волав несамовито.
Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.
Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.
Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідала — розказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовище — природний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.
Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.
Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.
— Вона не винна, — сказав Ніх. — Це все через мене. А тепер вона має клопіт.
— Куди ти її водив? — спитав Сайлас.
— Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.
— Прекрасно.
Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.
— Панна Борроуз навчить тебе писати прописом, — сказав Сайлас. — Ти вже читав «Кота в капелюсі»?
— Так, — відповів Ніх. — Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?
— Маю такий намір.
— Як думаєш, ми з нею ще побачимося?
— З дівчинкою? Дуже сумніваюся.
Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:
— Привіт.
— Привіт, — дуже тихо відповіла Скарлет.
— Я навіть не сподівався тебе знов побачити.
— Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.
— Куди їхати?
— До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.
Вони йшли стежкою поруч — маленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.
— А Шотландія далеко?
— Так.
— Ясно.
— Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.
— Я завжди тут.
— Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?
— Звісно, що ні.
— Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.
Ніх похитав головою:
— Там я буду в небезпеці.
— Хто це сказав?
— Сайлас. Моя родина. Усі.
Скарлет замовкла.
Тато покликав:
— Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепер — додому.
Дівчинка мовила:
— Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і ти — мій друг. І неважливо, що ти уявний.
І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.
Розділ третій