Божі пси
На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалів — це точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деінде — це брама гулів.
Була така й на кладовищі, де жив Ніх.
Така є на кожному цвинтарі.
Сайлас полишав кладовище.
Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.
— Чому? — допитувався Ніх.
— Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.
— Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти? — уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його. — Так нечесно.
Втім, опікун лишався незворушним.
— Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.
Така відповідь не справила враження на хлопчика.
— Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.
— Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.
— А куди ти взагалі зібрався?
— За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.
Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.
Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто п’ятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.
А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.
— Ніх, — мовив Сайлас, — це панна Лупеску.
Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зуби — кривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.
— Як ся маєте, панно Лупеску? — привітався Ніх.
Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:
— Отже, це і є хлопчик?
Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:
— Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку, — і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли. — Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?
— Мене звати Ніх, — відповів Овенс.
— Скорочено від Ніхто, — продовжила вона. — Дурне ім'я. А Ніх — це якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».
Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:
— З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.
— Ні! — вигукнув Ніх. — Вона жахлива!
— Це дуже неввічливо з твого боку, — зауважив опікун. — Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?
Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив: