— Я перепрошую, панно Лупеску.
Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:
— Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.
Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.
Ніх розповів про це батькам.
— Сайлас пішов, — пожалівся він.
— Повернеться, — бадьоро відповів пан Овенс. — Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.
Пані Овенс додала:
— Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.
Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовніше — з ним Ніх почувався у безпеці.
Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.
— Що це таке? — спитав настрашений Ніх.
— Правильна їжа, — відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.
— Це буряково-ячмінний суп, — вказала вона на перший контейнер. Потім на другий: — Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.
Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:
— На запах — жахливо.
— Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.
Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.
— А тепер салат! — сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.
Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.
— Я не можу це їсти.
— Це корисно.
— Мене знудить.
Вони свердлили одне одного поглядами — маленький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.
— Ти з'їси ще один шматочок.
— Не можу.
— З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.
Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:
— А тепер — уроки.
Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.
— Уроки? — перепитав він.
— Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.
— У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.
— Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.
— Я такого не казав.
Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:
— Розкажи мені про гулів.
Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.
— Триматися від них якнайдалі.
— І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?
Ніх знизав плечима і похитав головою.
— Які ти знаєш види істот? — запитала панна Лупеску. — Ну?
Хлопчик задумався на мить.
— Живі, — вимовив він. — Е-е. Мертві.
Знову пауза, а потім невпевнено додав: