А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.
Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».
І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! — просичав Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.
— Сторожовий пес, — зауважив Герцог Вестмінстерський.
— Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, — відказав Єпископ Бата й Уельсу.
— Хтось і кладовище унюхати не спромігся, — уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Не забув? Це просто собака.
Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.
І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.
— І хто б це міг бути? — поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.
— Ти диви, — зачудувався Герцог Вестмінстерський.
Тоді-то Ніх і прокинувся.
Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.
— Ви хто? — запитав хлопчик.
— Ми, — відповіло одне зі створінь, що, як зрозумів Ніх, були лише трошки більшими за нього, — найважливіший народ, от хто. Оце ось Герцог Вестмінстерський.
Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:
— Надзвичайно приємно.
— А це Єпископ Бата й Уельсу.
На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископа — мало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.
— А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.
Усі троє вклонилися одночасно.
А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:
— А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.
— Розкажи йому, ваша милосте, — піддакнули інші двоє.
I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.
— Щоб я луснув, — сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). — Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.
— Нема куди, — відповів Ніх. — Мені не можна виходити з кладовища.
— Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, — підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. — Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.
Ніх додав:
— А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.
— А їжа! — вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцг’ю. — Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!
— Можна мені з вами? — спитав Ніх.
— З нами? — шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.
— Ну ж бо, ваша високосте, — сказав Єпископ Бата й Уельсу. — Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.
— Я за те, щоб взяти його з собою, — підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. — У нас там є що попоїсти. — І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.
— Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? — запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. — Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? — і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.