Выбрать главу

Купа м'яких іграшок, подарованих родичами на його перший день народження менше ніж півроку тому й успадкованих від старшої сестри, стишила звук падіння. Зіткнення з підлогою стало для нього несподіванкою, але малюк не заплакав: як плакатимеш, хтось прийде й покладе назад у ліжечко. Він поповз геть із кімнати.

Сходи нагору — підступна річ, їх він ще не опанував повністю. Одначе сходи донизу, як він уже з'ясував, — то щось зовсім інше. Він спускався навсидячки, гепаючись із однієї сходинки на іншу м'якими сідничками.

Малюк смоктав свою гумову соску-пустушку, хоч віднедавна мама вважала його задорослим для цього.

Під час подорожі на сідничках сходами вниз підгузок розбовтався — і впав, коли хлопчик дістався останньої сходинки у вітальні та підвівся. Малий переступив через підгузок, і тепер на ньому була лише дитяча сорочечка. Сходи до його кімнати й кімнат його рідних були високі, а двері, що вели надвір, — прочинені й вабили…

Малюк дещо нерішуче вийшов назовні, і туман огорнув його, обійняв наче давнього друга. І от, спочатку невпевнено, а відтак усе швидше й упевненіше, хлопчик почеберяв угору.

На вершечку пагорба туман рідшав. Півмісяць сяяв, безсумнівно, не так яскраво, як сонце, але його світла цілком вистачало, щоб роздивитися кладовище.

Погляньте.

Видко занедбану капличку для поховань — залізні двері на висячому замку, шпиль обвито плющем, а з ринви на даху росте маленьке деревце.

Видко надгробки, могили, склепи й меморіальні дошки. Подеколи можна вгледіти, як вилізе з нори й прослизне чи шмигне через доріжку заєць, польова миша чи ласка.

Якби ви були там тієї ночі, то роздивилися б усе це в місячному сяйві.

Та не побачили б ви пишної блідої пані, яка йшла повз головні ворота, а якби й побачили, то з наступним, уважнішим поглядом зрозуміли б, що це лише місячне світло, тінь і туман. Але пишна бліда пані все-таки там була. Вона йшла доріжкою, яка вела крізь ділянку напівзруйнованих надгробків до головних воріт.

Ворота були замкнені. Їх завжди замикали о четвертій пополудні взимку й о дев'ятій вечора влітку. З одного боку кладовище огороджував залізний паркан, увінчаний шпилями, а з іншого — високий цегляний мур. Відстань між ґратами воріт була незначною: дорослий чоловік крізь них не проліз би, дитину років десяти вони б теж зупинили…

— Овенсе! — покликала бліда жінка голосом, який міг би видатися шурхотом вітру серед високої трави. — Овенсе! Йди-но поглянь!

Нахилившись, вона роздивлялася щось на землі, коли в місячному сяйві виринув клаптик тіні — і виявився сивим чоловіком на вигляд років сорока з гаком. Він подивився на дружину, потім на те, на що дивилася вона, й почухав потилицю.

— Пані Овенс, — нарешті сказав він, бо за часів життя подружжя етикет був куди суворішим, ніж нині. — Чи це те, що я думаю?

І саме цієї миті той, кого він роздивлявся, схоже, помітив дружину пана Овенса, бо відкрив рота, з якого на землю випала гумова соска, й простягнув маленького пухкого кулачка, наче хотів ухопитися за блідий палець пані Овенс.

— Побий мене лиха година, — мовив пан Овенс. — Та це ж немовля.

— Звісно, це немовля, — відповіла йому дружина. — І постає питання, що з ним робити?

— Насмілюся зауважити, пані Овенс, що питання це неабиякої ваги, — мовив чоловік. — Але воно не до нас. Адже цей малюк, безсумнівно, живий, а тому не належить до нашого світу й не має до нас жодного стосунку.

— Ти диви, як він усміхається! — перебила пані Овенс. — У нього ж наймиліша усмішка на світі!

І прозорою рукою вона пригладила розкуйовджене біляве волоссячко малого. Хлопчик радісно засміявся.

Кладовищем промайнув холодний вітер, розганяючи туман на нижніх схилах пагорба (бо кладовище розкинулося всією його вершиною, доріжки звивалися пагорбом вгору, і вниз, і знову по колу). Почулося деренчання — хтось смикав і трусив головні ворота, гримів важким замком і ланцюгом, які замикали стару браму.

— Ну от, — сказав Овенс, — це батьки малюка, прийшли забрати його в родинне гніздечко. Облиш малого, — додав він, бо пані Овенс заходилася обіймати, пестити й гладити дитинча.

На що вона відказала:

— Той, коло воріт, геть не схожий на батька.

Чоловік у темному пальті дав спокій головним воротам і тепер оглядав маленьку бічну хвіртку. Її теж було замкнено: міська рада вжила заходів після кількох випадків вандалізму за останні роки.

— Нумо, пані Овенс. Поклади його. Отак, розумниця, — додав пан Овенс, а тоді побачив привида й застиг з відкритим ротом, бо він так і не знайшовся, що ж сказати.