— Які вони красиві, — прошепотів Ніх.
— Коли повернемося додому, — сказала панна Лупеску, — я розповім тобі, як називаються зірки й сузір'я.
— Залюбки послухаю, — відказав Ніх.
Він знову видерся на її величезну сіру спину, притиснувся до хутра і міцно вхопився за нього, і, здавалося, минула всього мить, а його вже несли — незграбно, як може нести шестирічного хлопчика доросла жінка, — кладовищем до могили Овенсів.
— Він пошкодив щиколотку, — повідомила панна Лупеску.
— Бідолашне малятко, — пані Овенс узяла хлопчика й заколисала у своїх надійних, хоч і напівпрозорих руках. — Не казатиму, що я не хвилювалася, бо таки хвилювалася. Але він удома, а це головне.
І нарешті він був у затишку підземелля, у рідному місці, на власній подушці, і його обійняла м'яка темрява виснаження.
Щиколотка таки набрякла й посиніла. Лікар Трефузіс (1870–1936 рр., «Хай повстане у славі») оглянув ушкодження і оголосив, що це звичайнісіньке розтягнення. Панна Лупеску принесла з аптеки еластичний бинт, а баронет Джосая Вортінґтон, якого поховали з ціпком із чорного дерева, наполіг, щоби Ніх узяв його в тимчасове користування, і малий розважався досхочу, спираючись на ціпок і вдаючи столітнього дідугана.
Хлопчик пошкандибав на пагорб і дістав з-під каменя складений аркуш паперу.
«Божі пси», — прочитав Ніх. Це було перше речення конспекту, написаного пурпуровим чорнилом.
«Ті, кого люди кличуть вовкулаками чи лікантропами, себе називають Божими псами, оскільки вважають свою здатність перевертатися даром від Творця, платять за нього відданістю і переслідують лиходіїв аж до самих воріт пекла».
Ніх кивнув і подумав, що не лише лиходіїв.
Він дочитав увесь конспект, намагаючись запам'ятати все якнайкраще, а потім пішов униз до каплиці, де на нього вже чекала панна Лупеску з новою купою конспектів пурпуровим чорнилом, м'ясним пиріжком і великим пакетом чипсів, які вона купила у «Рибі й чипсах» біля підніжжя пагорба.
Вони з'їли чипси разом, і панна Лупеску навіть раз чи двічі усміхнулася.
Наприкінці місяця повернувся Сайлас. Свою велику чорну валізу він ніс лівою рукою, бо правицею рухав важко. Але це було неважливо, бо Ніх страшенно зрадів, що той повернувся, а ще більше зрадів подарунку — маленькій моделі моста «Золота Брама», що у Сан-Франциско.
Була майже північ, але ще не остаточно стемніло. Вони утрьох сиділи на вершечку пагорба, а внизу мерехтіли вогні міста.
— Сподіваюся, за моєї відсутності все було добре, — мовив Сайлас.
— Я багато чого навчився, — відповів Ніх, не випускаючи з рук модель. І показав на небо: — Ондечки Оріон-Мисливець, з поясом із трьох зірок. А там Телець — Бик.
— Дуже добре, — прокоментував опікун.
— А ти? — спитав Ніх. — Ти дізнався щось нове у своїй подорожі?
— О так, — відповів Сайлас, але в подробиці вдаватися не став.
— I я, — поважно додала панна Лупеску, — теж дечого навчилася.
— Прекрасно, — відгукнувся Сайлас.
Десь на дубі заухала сова.
— Знаєте, до мене долинули чутки, — додав опікун, — що поки мене тут не було, ви двоє помандрували трохи далі за доступні мені території. Зазвичай я б радив не втрачати пильності, але, на відміну від декого, у гулів коротка пам'ять.
На це Ніх відказав:
— Усе гаразд. Панна Лупеску мене пильнувала, і не було жодної загрози.
Панна Лупеску подивилася на хлопчика, а коли обернулася до Сайласа, її очі сяяли.
— Є ще стільки незвіданого, — промовила вона, — можливо, наступного літа я знову приїду, щоб навчити хлопчика чомусь іще.
Сайлас подивився на панну Лупеску й підняв здивовано брови. А тоді глянув на Овенса.
— А я залюбки вчитимусь, — сказав хлопчик.
Розділ четвертий
Надгробок для відьми
Усі знали, що на краю кладовища поховано відьму. Скільки Ніх себе пам'ятав, стільки йому наказували триматися від того місця подалі.
— Чому? — питав він.
— Не корисно там гуляти живим, — пояснювала пані Овенс. — Вогка місцина. Майже справжня драговина, там небезпечно.
Пан Овенс був менш вигадливим і більш ухильним.
— То погане місце, — от і все, що казав він.
На західному схилі кладовище закінчувалося старою яблунею і брунатною від іржі огорожею з прутин (кожну вінчало так само поіржавіле вістря), а за ними простягалося пустище: килим з кропиви, бур'яну, ожини й різного осіннього сміття. Ніх, загалом слухняний хлопчик, крізь ґрати не поліз, а лише підійшов до них і визирнув. Він розумів, що йому чогось не договорюють, і це його дратувало.