Ніх повернувся на пагорб, до маленької каплички біля входу на кладовище, і чекав там на прихід темряви.
Коли сутінки змінили своє забарвлення з сірого на пурпурове, на горищі щось залопотіло, ніби стріпували важким оксамитом, і Сайлас стрімголов злетів додолу зі свого прихистку у вежі.
— А що там, у дальньому кутку кладовища? — запитав Ніх. — За могилами Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан?
— Чому ти питаєш? — відказав опікун, змахуючи блідими пальцями пил зі свого чорного костюма.
Ніх знизав плечима:
— Просто цікаво.
— Там непосвячена земля, — мовив Сайлас. — Ти знаєш, що це таке?
— Не зовсім.
Не потривоживши опалого листка, опікун перейшов доріжку і сів поруч із хлопчиком на лаву. Своїм лагідним, як шовк, голосом, він повів далі:
— Дехто вважає, що всі землі — священні. Священні до того, як ми прийдемо, і священні потому. Але тут, на твоїй батьківщині, люди освячують церкви й землю, відведену під поховання, щоб зробити їх благочестивими. Одначе клапоть за посвященною землею, Гончарне поле, вони лишили непосвяченим, щоб ховати там злочинців, самогубців і невіруючих.
— Тоді за огорожею поховано поганих людей?
Сайлас вигнув досконалу брову:
— Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував… Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.
— Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? — перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.
— Авжеж.
— І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?
— Деякі. Більшість — не стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.
— Здається, розумію.
Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.
— А відьма? — запитав Ніх.
— Ну звісно, — відказав опікун. — Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.
Він підвівся — опівнічна тінь у сутінках.
— Самі розмови, — продовжив він, — а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.
У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.
Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.
— Ви спізнилися, — прокоментував він.
— Вибачте, пане Пенніворс.
Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори,[5] а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:
— Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.
— Справді? — здивувався Ніх.
— Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?
Ніх сподівався уникнути цього запитання.
— Усе добре, — відповів він. — Ну, тобто, ви ж розумієте.
— Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?
У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.
Пан Пенніворс лишився незадоволеним.
— Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть з поля зору й чуттів. Спробуйте ще раз.
Ніх спробував, ще старанніше.
— Ви так само невидимі, як ваш ніс, — прокоментував пан Пенніворс. — А ніс ваш напрочуд помітний. Як і решта обличчя, юначе. Як і ви сам. Заради всього святого, спорожніть думки. Ви — пустельна вулиця. Ви — прочинені двері. Ви — ніщо. Очі вас не бачать. Вас не помічають. Ви ніщо і ніхто.
Ніх спробував ще раз. Він заплющив очі та уявив, як розчиняється в поплямованій кладці мавзолейної стіни, перетворюється на нічну тінь, не більше. І раптом чхнув.
— Жахливо, — прокоментував пан Пенніворс. — Просто жахливо. Я матиму розмову з вашим опікуном.
5
Вчення про чотири стихії стало основою гуморальної теорії, згідно з якою здоров’я людини залежить від рівноваги в організмі чотирьох рідин (гуморів) — крові, флегми, чорної і жовтої жовчі. Їм відповідали чотири стихії — повітря, вода, земля і вогонь.