І продовжив:
— Отже, гумори. Прошу назвати.
— Кхм. Сангвінічний. Холеричний. Флегматичний. І ще один… Здається, меланхолічний.
І так далі, поки не настав час йти на урок граматики і складання слів до панни Летиції Борроуз, парафіяльної прялі («За своїх днів вона нікому не заподіяла шкоди. А ти, читачу, чи можеш таке про себе сказати?»). Овенсу подобалися і панна Борроуз, і затишок її невеличкого склепу, і те, що теми розмов із нею було дуже легко переводити на інші.
— Кажуть, що на неосвяченій землі поховано відьму, — сказав Ніх.
— Так, любий. Але тобі не треба туди ходити.
— А чому?
Панна Борроуз простодушно всміхнулася (як усміхаються всі небіжчики):
— Там поховано людей не нашого кола.
— Але там же все одно кладовище, так? Тобто я можу туди піти, якщо забажаю?
— Я б не радила, — відповіла панна Борроуз.
Ніх був слухняний, але допитливий хлопчик, тому після завершення уроків він пішов повз пам'ятник Гаррісону Вествуду і його родині — янгола з поламаною рукою, але на Гончарне поле не спустився. Замість цього він рушив пагорбом угору, до місця, де років із тридцять тому хтось влаштував пікнік і лишив по собі слід, який нині розрісся у велику яблуню.
Певні уроки Ніх засвоїв добре. Кілька років тому він від пуза наївся нестиглих яблук, кислих, з білими ще зернятами, а потім про це шкодував, мучився животом і вислухував повчання пані Овенс про те, чого їсти не слід. Тепер він завжди терпляче вичікував, поки яблука достигнуть, і ніколи не їв більше двох-трьох за раз. Останні яблука він доїв ще тиждень тому, але посидіти на яблуні й поміркувати хлопець любив.
Він видерся стовбуром до улюбленого місця — розгалуження двох гілок — і поглянув на залите місячним сяйвом Гончарне поле, хащі ожини, бур'яну й некошеної трави. Йому було дуже цікаво, яка та відьма: стара, із залізними зубами і хатинкою на курячих лапах, чи худюща, з гострим носом і мітлою.
У животі у хлопця забуркотіло, і Ніх зрозумів, що зголоднів. Як він жалкував, що з'їв усі яблука! Якби ж лишив бодай одненьке…
Він глянув угору і, здалося, щось побачив. Він кліпнув і подивився ще раз, щоб упевнитися, що бачить яблуко, червоне і стигле.
Овенс пишався своїм умінням лазити по деревах. Він видирався нагору, з гілки на гілку, уявляючи себе Сайласом, який легко піднімається суцільною цегляною стіною. До червоного яблука, майже чорного в місячному сяйві, було ледь не рукою подати. Ніх повільно просувався вздовж гілки, аж поки не опинився під самісіньким яблуком. А тоді простягнув руку й торкнувся пучками досконалого фрукта.
Але скуштувати його хлопцеві не судилося.
З голосним, наче постріл рушниці, тріском під ним зломилася гілка.
Опритомнів Ніх тої літньої ночі від пронизливого болю, пекучого, як лід, кольору повільного грому, серед бур'янів.
Земля під ним була не дуже тверда і на диво тепла. Овенс опустив руку й намацав під собою щось схоже на м'яке хутро. Він упав на копицю сіна, куди цвинтарний доглядач скидав скошену газонокосаркою траву, і саме вона пом'якшила його падіння. Втім, груди хлопчику боліли, а на ногу він, схоже, приземлився, і вивихнув її.
Ніх застогнав.
— Тихо, маленький, — почувся голос ззаду. — Звідкіля ти взявся? Упав, як сніг на голову. Це що за новий спосіб пересування?
— Я упав з яблуні, — відповів Ніх.
— Он воно що. Покажи-но мені ногу. Я впевнена, що вона зламана, як і гілка, з якої ти звалився.
Холодні пальці обмацали хлопцеву ліву ногу.
— Не зламана. Підвернута, так, можливо, розтягнуті зв'язки. Хлопче, та ти в сорочці народився, бо впав просто на компостну купу. Це ще не кінець світу.
— Це добре, — відповів Ніх. — Але все одно болить.
Він обернувся і поглянув угору. Вона була старшою за нього, але не дорослою, вигляд мала ні дружній, ні неприязний. Радше насторожений. Здавалася розумною, але аж ніяк не гарною.
— Я — Ніх, — представився хлопчик.
— Живий хлопчик? — перепитала вона.
Ніх кивнув.
— Я так і подумала, що це ти, — повела далі дівчина. — Навіть тут, на Гончарнім полі, ми чули про тебе. Як тебе звати?
— Овенс, — відповів Ніх. — Ніхто Овенс. Скорочено — Ніх.
— Приємно познайомитися, паничу Овенс.
Ніх оглянув її з голови до ніг. На дівчині була проста біла сорочка. Волосся мала довге й мишаче, а в обличчі було щось гоблінське, якийсь натяк на посмішку, який не зникав ніколи, незалежно від виразу.
— Ти наклала на себе руки? — спитав він. — Вкрала шилінг?
— Ніколи нічого не цупила. Навіть носовичків, — відказала дівчина і зухвало додала: — Взагалі-то, самогубці отам, за тим кущем глоду, а обоє повішеників там, де ожина. Один з них був фальшивомонетником, інший — розбійником з великої дороги, принаймні так він каже, але, як на мене, більш ніж на дрібного крадія і нічного гуляку він не тягне.