— Он воно як, — мовив Ніх.
А потім неохоче, з підозрою додав:
— Кажуть, тут поховано відьму.
Вона кивнула.
— Утоплено, спалено й поховано без єдиного камінчика, що міг би позначити могилу.
— Тебе втопили й спалили?
Вона вмостилася на копицю трави поруч із хлопчиком і взялася за його зболену ногу прохолодними руками.
— Вони прийшли в мою хатинку на світанку, коли я ще й не прокинулась як слід, і витягли мене на луку.
«Ти — відьма!», — кричали вони, вгодовані й намиті до рожевого лиску, як, бува, намивають поросят у базарний день. І всі вони по черзі жалілися: хто на прокисле молоко, хто на коней, що скульгавіли, і врешті-решт до слова стала панна Джемайма, найтовстіша, найрум'яніша, найнамитіша, і розповіла, що її покинув Соломон Порріт і тепер кружляє навколо пральні, мов йому там медом намащено, і все це через мої чари, казала вона, і з бідолашного парубка треба знімати вроки. І вони прив'язали мене до ганебного стільця, і занурили у ставок, зі словами, що коли я відьма, то не втоплюся і нічого мені не станеться, а якщо не відьма, то захлинуся. А татко панни Джемайми заплатив по чотири срібні пенси тим, хто стільця тримав, щоб не витягали мене зі смердючої зеленої води, поки я не задихнуся.
— І ти захлинулася?
— Ще б пак. Наковталася повні легені води. Тут мені й кінець.
— А, — прокоментував Ніх, — то ти таки не була відьмою.
Дівчина уважно подивилася на нього своїми примарними очима-намистинками і всміхнулася. Вона й досі скидалася на гобліна, але тепер — на гобліна симпатичного, і Ніх подумав, що з такою усмішкою Соломон Порріт бігав за нею без жодних приворотів.
— Що за маячня, звісно, я була відьмою. Вони це зрозуміли, коли відв'язали мене від ганебного стільця, на девять десятих мертву, суцільно вкриту ряскою і ставковим брудом. Я закотила очі і прокляла їх, усіх до одного, хто зібрався на сільській луці, щоб вони не знали спокою навіть у могилах. Аж сама здивувалася, як легко це вийшло. Як у танцях, коли твої ноги самі підхоплюють ритм нової мелодії, якої вуха ніколи не чули, голова танцю не знає, а ноги все одно стрибають до світанку.
Вона встала і закружляла, застрибала, і босі ноги її забіліли в місячному сяйві.
— Отак я і прокляла їх, з останнім подихом, що булькав у ставковій воді. А потім померла. Вони палили моє тіло на луці, поки не лишилося нічого, крім чорних вуглин, а залишки запхали у яму на Гончарному полі, і навіть надгробка з іменем не поставили.
І тільки після цього дівчина замовкла і трохи, на якусь мить, зажурилася.
— Когось із них поховано на кладовищі? — спитав Ніх.
— Жодного, — промовила відьма, просвітлівши. — Наступної ж суботи пану Поррінджеру привезли килим із самого Лондона. Знатний такий килим. Але виявилося, що в ньому було не лише хороше плетиво і міцна вовна — у візерунку цього килима приїхала чума, і ще до настання понеділка п'ятеро селян кашляли кров'ю, а шкіру мали таку ж чорну, яку мала я, коли мене вигребли з вогнища. За тиждень чума охопила практично все село, і тіла без розбору покидали в чумну яму, яку викопали за містом і наповнили до країв.
— То вимерло все село?
Дівчина знизала плечима.
— Померли всі, хто дивився, як мене топлять і палять. Як твоя нога?
— Краще, — відповів Ніх. — Дякую.
Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:
— То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?
Вона хмикнула:
— Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.
І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:
— А як тебе звати?
— У мене ж немає надгробка, — відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. — Можу зватися як завгодно. Хіба ні?
— Але ж ім'я в тебе напевно є.
— Ліза Гемпсток, ваша милосте, — уїдливо відказала вона, а потім додала: — Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.
І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.