— Але перед тим, як я заплачу тобі, мені треба знати, що річ не крадена. Ти взяв її з маминого комода? Поцупив з музею? Мені можна розказати. Я тобі клопоту не завдам, просто маю знати.
Ніх похитав головою і гриз собі печиво.
— Де ти її взяв?
Хлопець мовчав.
Хоч як Ебенезер Болґер не хотів віддавати брошку, але штовхнув її хлопчикові через весь стіл.
— Якщо ти не можеш нічого сказати, — мовив він, — краще забирай її. Врешті-решт, ми маємо довіряти один одному. Було дуже приємно мати з тобою справу. Шкода, що далеко наша співпраця не зайшла.
Ніх помітно розхвилювався. І зрештою мовив:
— Я знайшов її у старому похованні. Але я не можу сказати, де саме.
Він замовкнув, бо приязність на обличчі Ебенезера Болґера змінилася відвертою жадобою і радістю.
— А там іще такі є?
— Якщо ви не хочете її брати, я знайду іншого покупця, — відказав Ніх. — Дякую за печиво.
— Квапишся, га? Матуся й татусь чекають, я так розумію?
Ніх похитав головою, та одразу ж подумав, що краще було кивнути.
— Ніхто не чекає. Це добре, — Ебенезер Болґер огорнув брошку долонями. — А тепер відповідай, де ти її взяв. Ну?
— Не пам'ятаю.
— Пізно для таких відмовок. Думаю, тобі треба трошки подумати про те, звідки в тебе ця річ. А коли подумаєш, ми ще потеревенимо, і ти все мені розкажеш.
Лихвар підвівся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. А замкнув він їх великим металевим ключем.
Ебенезер розкрив кулак, подивився на брошку і жадібно посміхнувся.
Над вхідними дверима крамниці дзеленькнув дзвіночок, даючи знати, що хтось увійшов, і Болґер винувато підвів очі, але всередині нікого не було. А втім, двері було привідчинено, і він пристукнув їх, а на додачу повісив на вікно табличку «ЗАЧИНЕНО». Двері він замкнув на засув. Тільки надокучливих відвідувачів сьогодні не вистачало.
Осінній день із сонячного перетворився на похмурий, і у вікно брудної крамниці легенько застукотів дощ.
Ебенезер Болґер підняв слухавку з телефону на прилавку і тремтячими пальцями натиснув кнопки.
— Удача, Томе, — мовив він. — Мчи сюди, щойно зможеш.
Ніх зрозумів, що потрапив у пастку, коли почув, як у дверях повертається ключ. Він потягнув за ручку, але двері не поворухнулися. Він почувався дурнем, бо дав себе заманити всередину, бовдуром, бо не дослухався до першого свого враження — тікати від цього чоловіка з кислою пикою якнайдалі. Ніх порушив усі правила кладовища, і все полетіло шкереберть. Що скаже Сайлас? А Овенси? Хлопчик відчув, як наростає паніка, але взяв себе в руки, опанувавши хвилювання. Все буде добре. Він це знав. Проте вибиратися звідти треба було.
Ніх оглянув кімнату, в якій його ув'язнили. Комора зі столом, та й годі. Єдиним входом-виходом були двері.
Він висунув шухлядку і не знайшов нічого, крім пензлів і маленьких слоїчків з фарбою для підфарбовування антикваріату. Цікаво, чи вийде кинути фарби в обличчя лихварю, осліпити його і за цей час утекти? Ніх зняв кришку з одного слоїка і занурив у фарбу палець.
— Що ти робиш? — запитав голос просто в нього над вухом.
— Нічого, — відказав Ніх, закрутив кришку і поклав слоїк у одну з бездонних кишень куртки.
На нього без особливого виразу дивилася Ліза Гемпсток.
— Чому ти тут? — спитала вона. — І що то за старий мішок лярду?
— Це його крамниця. Я намагався йому дещо продати.
— Навіщо?
— Не твоя справа.
Дівчина хмикнула.
— Ну, тобі потрібно повертатися на кладовище.
— Я не можу. Він замкнув мене.
— Звісно, що можеш. Ковзни крізь стіну…
Ніх похитав головою.
— Я не можу. Я можу ковзати лише вдома, бо ще немовлям мені дали Свободу кладовища.
Ніх подивився на Лізу у штучному світлі. Її обриси були нечіткі, але він усе життя розмовляв з мертвими.
— А що ти тут робиш? Чому ти не на кладовищі? Зараз же день. І ти не така, як Сайлас. Ти ж не повинна полишати цвинтар.
— Правила — це для тих, кого поховано на цвинтарі, а не для тих, хто лежить у неосвяченій землі. Ніхто не вказує мені, що робити чи куди ходити, — вона зиркнула на двері. — Той чолов'яга мені не подобається. Піду-но, подивлюся, що він робить.
Легке мерехтіння — і Ніх знову був у кімнаті сам-один. До нього долинув віддалений гуркіт грому.
У безладі й темряві «Антикварної крамниці Болґера» Ебенезер Болґер підозріливо роззирнувся, упевнений, що хтось за ним спостерігає, але потім зрозумів, що поводиться по-дурному. «Хлопця замкнено, — сказав він сам собі. — І вхідні двері замкнено». Лихвар полірував металеву оправу ніжно і дбайливо, наче археолог — щойно видобутий зразок, знімаючи шар чорного нальоту, під яким виблискувало срібло.