— А тепер що це ти робиш? — байдуже перепитала вона.
Ніх розплющив очі і видихнув.
— Намагаюся зникнути.
Ліза пхикнула.
— Ану спробуй ще раз.
І він спробував, затамувавши подих на ще довгий час.
— Припини, — сказала відьмочка, — а то луснеш.
Глибоко вдихнувши, Ніх зітхнув.
— Не виходить. Може, просто стукнути його каменюкою і тікати щодуху…
Але каменюк поруч не валялося, тому він взяв кольорове скляне прес-пап'є, зважив у руці, прикидаючи, чи зможе жбурнути його так, щоб убезпечити себе від Ебенезера Болґера.
— Їх там тепер двоє, — повідомила Ліза. — І якщо вийде одного здихатися, тебе впіймає другий. Вони хочуть змусити тебе показати, де ти взяв брошку, і розкопати могилу, щоб заволодіти скарбами.
Ні про іншу частину розмови, ні про візитку з чорним бордюром вона не розповіла, але похитала головою:
— Навіщо ти утнув таку дурницю? Ти ж знаєш про правила — не виходити з кладовища. Ти сам нарвався на неприємності.
Ніх почувався нікчемним і дурним.
— Я хотів дістати тобі надгробок, — тихо сказав він. — І подумав, що він коштуватиме більше грошей, ніж у мене є. Тому збирався продати брошку й купити його.
Дівчина нічого не відповіла.
— Ти сердишся?
Вона похитала головою і відповіла зі своєю гоблінською усмішкою:
— За п'ятсот років ти перший, хто робить для мене щось хороше. Чого б я сердилася? — а потім додала: — Що саме ти уявляєш, коли намагаєшся зникнути?
— Те, що мені казав пан Пенніворс. Я — пустельна вулиця. Я — прочинені двері. Я — ніщо. Очі мене не бачать, мене не помічають. Але це ніколи не спрацьовує.
— Бо ти живий, — хмикнула Ліза. — Такі штуки — для нас, мертвих, які мають докласти зусиль, щоб нас помічали, але не для вас, людей.
Вона охопила себе руками, розхитуючись назад-уперед, наче не могла вирішити, що робити. А потім сказала:
— Ти втрапив у цю халепу через мене… Підійди, Ніхто Овенс.
У маленькій кімнатці Ніх ступив крок уперед, і Ліза поклала холодну руку йому на лоба. На дотик це було, мов мокрий шовковий шалик.
— А тепер, — провадила вона, — можливо, я зможу зробити щось хороше для тебе.
І щось забурмотіла, хоча слів Ніх не міг розібрати. А потім чітко і ясно промовила:
Хлопчика торкнулося щось велетенське, ковзнуло по ньому з голови до п'ят, і він здригнувся. Волосся йому стало дибки, а по шкірі побігли сироти. Щось змінилося.
— Що ти зробила? — спитав Ніх.
— Простягла руку допомоги, — відповіла Ліза. — Я, може, й мертва, але, зауваж, я — мертва відьма. А ми нічого не забуваємо.
— Але…
— Цить, — перебила дівчина. — Вони повертаються.
У замку заскрипів ключ, і Ніх почув, як хтось, чийого голосу він до пуття раніше не чув, сказав:
— Ну, друзяко, я впевнений, що ми чудово потоваришуємо, — і Том Гастінґс розчахнув двері. Там він і став, здивовано розглядаючись. Був то великий, кремезний чолов'яга, з лисячо-рудим волоссям і червоним носом п'янички.
— Так. Ебенезере, ти ж казав, що він тут.
— Так і є, — підтвердив ззаду Болґер.
— Тут ні слуху, ні духу його немає.
Болґер визирнув з-за спини рудого й обвів кімнату поглядом.
— Ховається, — сказав лихвар, втупившись очима прямісінько в те місце, де стояв Ніх, і голосно додав: — Нема сенсу ховатися. Я тебе бачу. Виходь.
Двійко чоловіків увійшли до комори, а Ніх нерухомо застиг між ними і згадував уроки пана Пенніворса. Хлопчик не озивався, не ворушився. Він дозволяв поглядам ковзати повз нього, не затримуючись.
— Ти пошкодуєш, що не вийшов сам, — продовжив Болґер і зачинив двері. А потім сказав Тому Гастінґсу: — Так. Ти пильнуй двері, щоб він не вискочив.
А сам пішов коморою, зазираючи за речі й незграбно нахиляючись, щоб подивитися під столом. Він пройшов повз Овенса і відчинив шафу.
— А тепер я тебе бачу! — заволав він. — Виходь!
Ліза гигикнула.
— Що це було? — спитав Том Гастінґс і заметушився.
— Я нічого не чув, — відказав Ебенезер Болґер.
Ліза знову гигикнула. А тоді витягнула губи і дмухнула, і цей свист помалу перетворився на звук далекого вітру. Лампи в коморі замиготіли й задзижчали, а потім згасли.
— Кляті запобіжники, — буркнув Ебенезер Болґер. — Ходімо, це марна трата часу.
Ключ клацнув у замку, і Ніх із Лізою лишилися в кімнаті самі.